кам'яною сокирою, як правило, по корінцю з грядки, щоб не так помітно було.
Сирі батати були солодкі, але не дуже смачні. За кілька днів вони мені остогидли й викликали нудоту. Була й інша незручність, та й немала. В тропіках темніє зразу ж після заходу сонця. Навибирати бататів я встигав завидна, але повертатись назад доводилось поночі, і я ледве знаходив свій курінь, розташований у хащах, де навіть удень було не зовсім видно.
Тоді я вирішив ходити на промисел рано-вранці. Так було зручніше: до сходу сонця встигав навибирати цілий кашкет бататів і задоволений повертався назад. Але одного разу я спізнився і біля самого тину зіткнувся з тубільцями. Це була невелика група — кілька жінок, душ десять дітей і два чоловіки. Дорослі були підперезані вузенькими поясами. З-за поясів у жінок звисали густі довгі торочки, закриваючи ноги майже до колін. Малеча бігала зовсім гола. У дітлахів були великі животи й кудлаті голівки. Побачивши мене, жінки й діти заверещали й кинулись урозтіч, а чоловіки, не зводячи з мене очей, застигли на місцях, наче остовпіли з переляку. Я теж стояв як укопаний і стежив за кожним рухом тубільців. Чи наважаться напасти? Зрештою, отямившись, вони й собі повтікали, а я швидко подався стежкою назад. Та не встиг дійти до свого куреня, як десь далеко задумкотів бубон. Я добре знав ці звуки, бо кілька разів чув їх раніше, на березі океану. Тубільці били тривогу. Що ж буде далі?..
До самого смерку я був напоготові. Сподівався, що дикуни шукатимуть мене, але в джунглях панувала мертва тиша.
Бататів, нарваних раніше, могло вистачити ще днів на два-три, до того ж у мене не було вогню, а сирі бульби я вже не міг їсти. Тоді я згадав тубільців, що колись приходили до джерела по воду й залишили там тліючу головешку. Певно, вони часто приходять. І я вирішив підстерегти їх. Я виліз на скелю і причаївся в кущах. Тепер я був сміливішим, бо мав зброю: в разі небезпеки спис міг знадобитися.
Почало припікати. Пісок біля річки так розжарився, що не можна було встояти босоніж. Правда, я був узутий, черевики ще тримались, але що я робитиму, коли вони розпадуться? Доведеться звикати, адже тубільці якось живуть. Нічого не вдієш…
Внизу щось зашаруділо. Перехилившись, я побачив величезного варана,[10] довжиною понад півтора метра. Тіло в нього було гладке, кабаняче, хвіст довгий, а морда гостра, як у більшості ящіроподібних. Варан, обережно переставляючи довгі ноги, нюхав повітря. Я прицілився й кинув спис, але промахнувся. Незважаючи на вайлуватість, ящірка миттю зникла в скелях.
Аж ополудні пролунали людські голоси. Невдовзі з лісу вийшло душ десять озброєних тубільців. Вони зупинилися по той бік річки і уважно оглянули всю місцевість. Трохи згодом, впевнившись, що поблизу нікого немає, з групи вийшли два чоловіки й попрямували до джерела, несучи в руках дві великі дерев'яні таці. Поставивши їх на землю, тубільці квапливо повернулись до товаришів. Після цього всі подалися стежкою в ліс.
Спочатку я подумав, що тубільці готують мені пастку, і довго ще не наважувався вилізти з кущів. Але дикунів не було й сліду. Давно вже затихли в джунглях їхні голоси.
Я обережно спустився вниз і підійшов до джерела. На одній таці була смажена риба, на другій — варене таро, обгорнене в пальмове листя. Не довго думаючи, я забрав посуд і поніс до куреня.
Спершу покуштував рибу. Вона була ще тепла, але без солі і тому несмачна. Покуштував таро — солоне. Разом з таро і риба здавалася смачнішою. Я наївся досхочу, ще й на вечерю чимало залишив.
Непокоїла думка: навіщо тубільці принесли мені їжу? А в тому, що рибу й таро принесли саме для мене, не було ніякого сумніву. Але ж я нічим не заслужив такої шани. Згадались тубільці, від яких я втік. Ті теж годували нас добре, перш ніж кинути в океан. Невже й ці готують щось подібне? Е ні, дзуськи! Тепер у мене є спис, битимусь до останньої краплини крові, а живий до рук не дамся…
Раптом у голові промайнула жахлива думка: продукти отруєні! Тубільці вирішили отруїти мене, щоб позбавитись небажаного гостя!
Від такої думки аж серце похололо. Я ліг у курені й приготувався до найгіршого. Через який час після отруєння настає смерть? Дивлячись, яка отрута. Якщо сильна — враз, а якщо слабка, то повільніше.
Відтоді, як я почав їсти, минуло понад десять хвилин. Минуло ще десять — нічого, ще десять — теж нічого. Від повного шлунку по всьому тілу розходилось приємне тепло. Але цілком заспокоївся я лише тоді, коли й за годину й за дві не відчув ніякого болю. Чому ж це тубільцям спало на думку годувати мене? Чим я заслужив на таку увагу? Нічим. Як то кажуть, не орав, не сіяв. Яка ж причина? Може, хочуть усипити мою пильність і впіймати живим? Але якщо у них були такі наміри, чому ж вони зразу пішли додому? Чому не сховалися в лісі й не вистежили моєї схованки? Ні, тут сам лихий ногу зламає…
Наступного ранку я відніс порожній посуд до джерела й сховався в кущах. Чекати довелось недовго. Тубільці прийшли, оглянулись на всі боки, як і вчора, залишили на траві дві повні таці, забрали порожні й зникли и лісі.
І так повторювалося щоранку. Я забирався в гущавину над джерелом і чекав. Тубільці приносили мені їжу й повертались додому. Тепер по доводилось нишпорити по чужих городах і лякати мирних людей.
Але одного разу я знову зустрівся з тубільцями. Я саме вирішив віднести до джерела порожній посуд… І не встиг сховатись у куші, як тубільці з'явились на стежці. Побачивши мене, вони зупинилися вражені. Зупинився і я. Як і ті, що жили на березі океану, ці були озброєні списами й стрілами. Нападуть чи ні? Якийсь голос нашіптував мені: «Тікай, рятуйся! Не давай їм опам'ятатися, бо оточать з усіх боків і вб'ють або знову зачинять у хатині. Адже саме так було на узбережжі: спочатку злякались, а потім отямились. Тікай, доки не пізно!..» Це був голос страху. А другий голос шептав: «Якщо почнеш утікати, вони зрозуміють, що ти злякався, наздоженуть і прикінчать тебе списами. Не тікай, а повільно відійди і стеж здалеку, що вони робитимуть. Якщо не підуть слідом — твоє щастя». Це був голос розуму, і я послухав його. Поставив порожній посуд на землю, потім повагом рушив униз до водоспаду… Помітивши, що я вже відійшов далеченько, двоє з тубільців віднесли повні таці до джерела й повернулись назад. Я махнув їм рукою, щоб підійшли до мене, але вони квапливо перебрели річку і змішалися з гуртом. Їхній страх надав мені сміливості: недовго думаючи, я попростував до тубільців, впевнений, що вони втечуть. Але дикуни не тікали. Повертатись назад було вже пізно. Що ж тепер робити? Невже отак самохіть лізти вовкові в зуби?
Зупинився я за три кроки від них. Тубільці стояли, мовчки стежачи за кожним моїм рухом. Не знаю чому, мені спало на думку сісти — і я сів. Можливо, хотів цим підкреслити, що нікого не боюсь? Чи, може, щоб показати свої миролюбні наміри? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки те, що потім пошкодував за свій необачний вчинок, та пізно. Тепер я був цілком у їхніх руках, і тубільці вільно могли мене вбити або захопити в полон.
Нас розділяла всього-на-всього вузенька річечка. В цьому місці ширина її не досягала й двох метрів. Коли я сів, мені раптом спала нова думка помити ноги в прохолодному струмку. Розшнуровуючи черевики й стягуючи з ніг шкарпетки, я ні на мить не зводив очей з дикунів. На їхніх обличчях застигли цікавість і подив. Мабуть, уперше в житті бачили взуття. Вони всі були босі. Їхні ноги з порепаними п'ятами й розтоптаними ступнями були геть подряпані.
Помивши ноги і взувшись, я неквапливо підійшов до джерела, забрав таці з їжею і подався до свого куреня.
Після цього ми почали зустрічатися щодня. Коли тубільці з'являлися вранці біля джерела, я підходив ближче. Вони завжди з цікавістю дивились на мене, але досить було глянути котромусь у вічі, як той враз одвертався. Чому вони бояться моїх очей?
Поступово дикуни звикли до мене, а я до них. Через декілька днів вони вже залишали зброю на березі й сміливо підходили до джерела. Дехто навіть намагався розмовляти зі мною, проте ні я їх не розумів, ні вони мене. Майже кожен з них жував якесь зелене зілля й спльовував на землю. Обличчя свої вони не мазали чорною фарбою, як ті, що жили на березі океану, але волосся в них було таке саме буйне й чорне. Дехто з літніх чоловіків носив бороду й вуса, проте більшість голилася. Чим вони, цікаво, голяться? Наконечники на списах та стрілах у них не металеві. Це свідчить про те, що вони не знають заліза, а тим більше таких гострих інструментів, як бритви, ножиці та ножі. Згадавши про ножик капітана Стерна, я дістав його з кишені й почав стругати паличку. Чорношкірі аж завищали од подиву.
