сарану, японці — тухлі яйця, а швейцарці — зіпсований сир… Собачина набагато смачніша за все це, я сам куштував.
Він пішов на кухню й приніс банку консервів. Консервоване м'ясо втрачає багато смакових і поживних якостей, але ямс, таро та дині, які я їв щодня, вже остогидли мені. Уплітаючи консерви, я розповідав англійцям про свої пригоди.
— Значить, у вас на острові є друзі? — запитав Сміт.
— Так, сер. Вони чекають мене на березі.
– І серед них навіть вождь племені?
— Так, сер. Але не того племені, що хотіло нас утопити. Здається, на острові живе багато племен, які ворогують між собою.
— Ворогують? Цебто воюють? — чомусь зрадівши, запитав плантатор.
– Інколи трапляється й таке. Мій друг Лахо, вождь племені бома, розповідав якось, що час від часу його плем'я воює з плем'ям занго, з тим самим, яке топило нас в океані.
— Чудово! — вигукнув Сміт. — Ми врятовані, сер!
— Нічого не розумію! — здивовано глянув я на нього.
— Ви надто молодий для того, щоб розуміти такі речі, — поблажливо поплескав мене по плечу Сміт. — Якщо ви не знаєте, то можу сказати, що я не тільки фабрикант і плантатор, але ще й дипломат. Три роки працював у Форейн Офіс.[13] Слухайте мене в усьому, і обставини повернуться нам на користь.
— Що ви надумали, сер?
— Нічого особливого. Плем'я бома оголосить війну племені занго. Ми станемо на боці племені бома. Адже ваш друг — вождь цього племені? Ну от! Ми дамо їм кілька гвинтівок, і вони переможуть. Тепер ви зрозуміли, сер?
— Не дуже, — відповів я.
— Я ж вам кажу щирою англійською мовою…
— В перекладі на будь-яку мову ваші слова означають війну.
— Маєте рацію, — ствердно кивнув головою Сміт.
— От саме через те я й не погоджуюсь.
— Чому? — здивувався Сміт, неприємно блиснувши золотим зубом.
— Тому що найгірший мир кращий за найкращу війну.
– Ідеаліст! — знову поблажливо посміхнувся плантатор і поплескав мене по плечу. — Ви ж не будете заперечувати, що дикуни й без пас ріжуть один одного? Так чому б нам не втрутитись? Це принесе користь не тільки нам, але й їм. Я вважаю, що краще організувати одну велику, але останню війну, ніж весь час терпіти сутички між окремими племенами. Ось послухайте мене, сер. У дикунів вогнепальної зброї немає. Їхні списи та стріли — це ж дурниця. Маючи в своєму розпорядженні дві чи три гвинтівки з десятком патронів, твій вождь зможе перемогти всі інші племена й підкорити їх собі.
Тоді ми проголосимо вождя королем острова, а самі станемо його радниками. А при бажанні — навіть міністрами! Це не так важко зробити: адже зброя наша. Тільки тоді ми заживемо вільно й спокійно. В противному разі нас перетоплять, мов цуценят, сер. Не думайте, що коли хтось із нас удруге потрапить їм до рук, то з ним почнуть панькатися.
— Ні, — заперечив я. — Ми повинні застерігати тубільців од війни, а ви он то говорите! Я ніколи не погоджусь на такий злочин. Я ворог війни.
— Це ви даремно, сер. Подумайте краще, йдеться про війну, яка покладе край усім війнам. Я вам уже казав і можу сказати ще раз: вона буде корисна і для дикунів, і для нас. У моєму складі є з десяток гвинтівок, кілька пістолетів і чимало патронів… Зважте. — Я вже зважив.
— Шкода, дуже шкода… А що ви на це скажете, Стерн? — звернувся плантатор до капітана. — Мені дуже хотілося, б знати вашу думку.
— У мене з цього приводу ще немає власної думки, — відповів Стерн.
— Сподіваюсь, у вас немає бажання вдруге летіти в море з каменюкою на ногах?
— Звичайно, немає, — кивнув головою капітан. — Тільки я не певен, що в них була мета неодмінно втопити нас.
— А яка ж мета? Може, викупати вас?
— Можливо. Мені здається, що це в них такий звичай, проте…
— А що ви скажете про мого повара? — в'їдливо запитав Сміт.
— Грей помер од переляку, — не вагаючись відповів Стерн. — Він був страшенний боягуз.
Плантатор не погоджувався.
— Не будьте наївним, Стерн. Людина не може вмерти від переляку.
— Ще й як може! Тим більше, коли в неї таке хворе серце, як у нашого Грея…
Щоб припинити неприємну розмову, я запитав у капітана, чи не його заставали тубільці у себе на городах.
— Мене, — відповів він. — Коли нам набридають консерви, я вирушаю по городину та фрукти. І знаєте, що виявилось? Що не я від тубільців, а вони від мене втікають! Тільки вчора, коли ходив по воду, дикуни хотіли підійти до мене і щось вигукували, але їх було багато, а я не взяв з собою ні гвинтівки, ні пістолета.
Я розтлумачив капітанові вчорашнє непорозуміння.
— А коли б вони побачили, що то не ви, чи підійшли б вони, як ви гадаєте? — запитав капітан.
— Можу вас запевнити, що ні.
— Тоді я не розумію, сер, навіщо вам здалася та війна? — повернувся він до плантатора.
— Що б ви там не говорили, а я залишаюсь тієї ж думки, — сказав Сміт. — Бо не хочу, щоб мене втопили, як сліпе кошеня.
— Цього ніколи не трапиться, — заспокоїв я його. Потім звернувся до капітана: — Хочете, я познайомлю вас із своїми друзями? Вони чекають на мису. Я пообіцяв їм неодмінно повернутися.
Капітан відмовився. Стомився, мовляв. Напевно, боявся.
Мені хотілось порадувати друзів яким-небудь подарунком, і таким, якого вони в житті не бачили. Але нічого важкого взяти з собою я не міг, тому вирішив подарувати їм порожніх консервних банок. Пробивши в кількох банках дірочки, я нанизав їх на мотузок і повісив на шию. Потім попрощався з капітаном і плантатором і вийшов з каюти.
— Візьміть рятівний пояс, легше буде пливти, — гукнув навздогін Стерн.
– І пістолет, — обізвався плантатор.
Пояс я взяв, а од пістолета відмовився.
Тубільці сиділи на тому самому місці, де я їх і лишив. Углядівши мене, вони страшенно зраділи, а на порожні банки здивовано витріщили очі. Я роздав по одній Лахо, Габону та іншим. Вони з цікавістю й дитячим захопленням розглядали їх з усіх боків. Але це все-таки були не діти: вони враз зрозуміли корисність банок. Габон зачерпнув з джерела води й напився. Інші зробили те саме. А Лахо вилив на себе банку води, і вибухнув веселий сміх.
Я сказав тубільцям, що в «великому човні» є ще два пакегі і мені треба повернутися до них.
— А вони хороші? — запитав Лахо.
— Хороші, — відповів я, хоч Сміт навряд чи заслуговував на це,
— Тоді нехай і вони переходять жити до нас, — вирішив Лахо.
Я пообіцяв, що це ми зробимо, але трохи пізніше.
— Коли пізніше? — глянув на мене вождь.
— За кілька днів.
— Скільки днів? Леон-ба? — і він показав п'ять пальців.
— Леон-да, — відповів я, показуючи обидві руки. Видно, вождеві не дуже сподобався такий строк, проте він кивнув головою:
— Гаразд, будемо чекати…
— Будемо чекати, — обізвався й Габон.
Інші тубільці повторили те саме, попрощалися зі мною, потискуючи правою рукою мою ліву руку вище ліктя, а лівою дружньо поплескуючи мене по плечу, й рушили додому. А я поплив до яхти.
