— Де той човен? — схвильовано запитав я.
Лахо показав рукою в бік затоки.
— Там, між скелями, — обізвалось і кілька тубільців.
— Ходімте мерщій туди, — попросив я.
Ми пішли до високого мису. З його вершини було видно всю затоку.
— Ось він! — показав Лахо.
Я остовпів. Досить далеко в затоці з-за двох скель виглядала корма Смітової яхти.
— Човен! Великий човен! — сказав Габон.
Так, то справді був «великий човен» плантатора. Я пояснив тубільцям, що саме цим човном ми припливли до їхнього острова, і запитав, куди пішла біла людина.
— Туди, — відповів Лахо, вказуючи на яхту. — Ми гукали: «Андо, Андо!», але пакегі не обзивався.
— Я знайду його! — вирвався в мене радісний крик. — Негайно попливу до великого човна. Пакегі там.
Наказавши своїм друзям чекати мене на скелі, я не роздумуючи стрибнув у воду й поплив…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Довго плив я, не відчуваючи втоми. Нарешті дістався яхти й заліз на палубу. Тільки тепер я зрозумів, що сталося тієї страшної ночі. Судно налетіло на дві скелі, застряло між ними, носову частину його розтрощило, і бідолашних робітників містера Сміта всіх до єдиного поглинула безодня…
Але що це таке? Що я чую? Людські голоси! Вони долинали знизу, звідти, де колись містилася каюта плантатора.
Я швидко збіг по трапу вниз. Їдальня яхти повністю збереглася, наче й не було ніякого шторму. Голоси долинали з каюти містера Сміта, і я чув їх зовсім виразно.
— Я тобі не повар, а ти більше не містер! — говорив хтось хрипким басом.
— А консерви чиї їси? — в'їдливо питав хтось альтом.
— Я без твоїх консервів не помру, а що робитимеш ти, якщо я не дістану води? Не будеш же морською захлинатися! Не забувай, що з кожною вилазкою на сушу я ставлю на карту своє життя!
— За це ти одержуєш від мене гроші!
— Які гроші?
— Англійські!
— Навіщо мені ці гроші? Тут усе твоє золото не варте копійки!
— У тебе немає серця! Я ж не звик сам собі варити їжу, — проскиглив альт.
— Звикнеш! — грубо відповів бас.
Я відчинив двері. На м'якій кушетці з сигарою в зубах напівлежав містер Сміт, а капітан Стерн, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, попихкував своєю голландською люлькою. Повернувши на рип дверей голови, вони враз посхоплювались, не зводячи з мене повних жаху очей. Сигара Сміта впала на килим. Трохи згодом їхній переляк перейшов у здивування і нарешті —в радість.
— О, невже це ви? — вигукнув капітан і обняв мене так, що аж ребра затріщали. — Ви теж врятувались! Я знав! Я знав! Я був певен!
— Недарма ж ви й плакали за ним мало не щодня, — обізвався містер Сміт, підіймаючи з килима сигару.
– І мені чомусь весь час здавалося, що ви повинні були врятуватись, — сказав я капітанові. — Але напевне я про це дізнався лише кілька днів тому… Як же вам пощастило? Розповідайте! Каюту, бачу, зовсім не пошкодило. Містер Сміт, мабуть, спав і навіть не помітив катастрофи…
— Де там! — зітхнув плантатор. — Я всю ніч не міг заснути. А коли відірвало носову частину яхти, мене так підкинуло, що я опинився на протилежному кінці каюти…
— На кушетці! — зареготав капітан, і зморшки навколо його очей стали ще густіші.
— Так. на кушетці, і тільки це мене врятувало від синців, — серйозно підтвердив Сміт.
Каюта з їдальнею не випадково лишилися непошкодженими. Як розповідав Сміт, вони були ізольовані від інших частин пароплава і мали особливу залізну арматуру. Крім того, ці приміщення було обладнано спеціальними балонами, які, на випадок катастрофи, утримували б їх на поверхні. Плантатор не забув похвастатись, що це — його власна ідея. Щоправда, обійшлась вона йому дорогенько, але тепер він, мовляв, задоволений і не шкодує за витратами: золото — річ наживна, а життя дається людині один раз.
Коли плантатор говорив про це, його обличчя аж сяяло від задоволення й захоплення власною персоною. А мене його тон ображав. Я згадав про робітників, які захлинулись у трюмі, згадав і замкнені двері кубрика і не втримався:
— Отже, коли б робітники були в оцій каюті, вони б не загинули!
— О сер! — вигукнув капітан. — Але ж для п'ятдесяти душ тут надто тісно!..
Я повернувся до нього спиною.
— А ви, капітане? Ваша одіссея, сподіваюсь, багатша на пригоди?
— Якщо ви так думаєте, то глибоко помиляєтесь, — посміхнувся Стерн. — Не встигли дикуни донести мене до кручі, як каменюка розв'язалася й спала з ніг. А вони навіть не подбали про те, щоб хоч штовхнути мене з берега. Я сам стрибнув у воду, до того ж з вільними ногами. Потім виринув і сховався в якійсь печері. А коли смеркло, виліз на берег і подався до лісу. Кілька разів ночував на деревах — боявся хижаків, але якось мало не гепнув на землю. Людина вже давно відвикла од мавпячого способу життя, і гілляка для неї перестала бути зручним ліжком. Так я і не зміг заснути на дереві. Думав, думав, що б його зробити, і нарешті надумався: вирішив спати на голих скелях серед затоки, як у ту першу ніч разом з вами. Там принаймні безпечно. Якось уночі, коли зійшов місяць, я побачив і яхту. А тепер шкодую, даю вам слово честі. Бо містер Сміт уявив собі, що я його повар. Е ні! Викиньте цю думку з голови, сер! — звернувся він до плантатора.
— Звідки ж у вас продукти? — здивувався я.
— У мене від продуктів склади тріщать, сер! — захоплено вигукнув Сміт. — Туди не проникло жодної краплини води.
— Продуктів багато, але варити нікому, — обізвався капітан. — Був би оце зараз Грей…
Сміт і собі сумно зітхнув. Найдужче жалкував він за своїм поваром, бо тепер був змушений сам варити собі їжу, а до такої «важкої» роботи він не звик.
— А як вам пощастило врятуватись? — запитав капітан. — Розкажіть!
— Передусім я хотів би попросити у містера Сміта банку консервів, — звернувся я до плантатора. — За весь час мого перебування на острові я тільки раз їв м'ясо, та й то собаче.
— Собаче?! — плантатора аж перекосило од відрази. — Ви їли собачину, сер?
— Так, сер, їв. І вона досить смачна. Принаймні смачніша за всі консерви, які мені доводилось будь- коли їсти.
— Досить, сер! — вигукнув Сміт. — Мене починає нудити!
— Хто до чого звик, — іронічно посміхнувся капітан. — Італійці їдять жаб'ячі ніжки й гадюк, китайці —
