по кілька метрів завдовжки, то круглим, то лапатим, мов розкрите віяло, — було переплетене тонкими й довгими, як мотуззя, ліанами, що сягали часом ста, двохсот, навіть трьохсот метрів. Тубільці продиралися крізь ліани або розгортали їх списами. Особливо неприємно було йти серед батогів сабо. Листя цієї ліани має форму пилки і густо вкрите шпильками, які в'їдаються в тіло і викликають гострий біль.
Ми спускалися по крутому схилу далі й далі вниз. Деревоподібні папоротники, що ростуть високо в горах, тут траплялися рідше, зате на кожному кроці можна було бачити дерева-гіганти. У деяких з цих віковічних велетнів були дуже товсті стовбури, з плескатим і довгим, до чотирьох метрів, наземним корінням, яке повростало глибоко в грунт. Без такого коріння ці велетні не змогли б вистояти проти шаленого напору ураганів. Усе частіше траплялися різні види пальм, які високо підносились на струнких стовбурах над іншими деревами, розпустивши над ними шатра довгого листя.
Раптом перед нами розверзла пащу глибока прірва. На дні її текла маленька річечка. Стежка обривалась на самому краю безодні. Обабіч — непрохідні джунглі. Куди ж далі?
На дні прірви росли дерева, верховіття яких сягало аж сюди. Лахо заліз на одне з таких дерев і, тримаючись за гілки, обережно просувався над безоднею. Я поліз за ним, і незабаром ми опинились біля самого стовбура. Звідси звисала вниз довга драбинка, майстерно зв'язана; з гнучких стебел ротанга. Один по одному ми почали спускатись. Внизу перед нами виникла нова перепона — хоч річка була й не широка, але дуже бурхлива і небезпечна. Ми рушили вниз за течією і незабаром дісталися висячого містка, теж сплетеного з ліан. Перебравшись обережно на той бік, ми добре втоптаною стежкою пішли вниз.
За дві години ми були вже на березі моря й сіли перепочити. Нарізали динь і попоїли. Лахо сказав, що до селища біляра занго стежки немає, і мені доведеться до самої затоки йти понад берегом. Він ще раз порадив, щоб я був обачним, весь час повторюючи: «Уїн біляр, уїн біляр…»
— Буду обачним, — заспокоїв я його.
Вождь недовірливо глянув на мене й запитав:
— Ти повернешся до нас?
— Обов'язково! Разом з тим пакегі.
Але його це, мабуть, не переконало. Він сів на землю і почав слинити й терти п'яти, зашкарублі й порепані, мов стара підошва. Чому він не довіряє мені? Чому думає, що я перебіжу до його ворогів? Адже плем'я занго і мій ворог! Воно збиралося втопити мене, і я цього ніколи не забуду…
— Гаразд, — тихо промовив Лахо. — Ми чекатимемо тебе три дні. Якщо за три дні не повернешся — будемо знати, що ти перейшов до біляра занго. Анге бу!
Серед гілля одного з дерев тубільці заховали п'ять кокосових горіхів і сказали, що це для мене. Потім, набравши в свої бутлі морської води, позатикали їх дерев'яними чопами і вирушили назад. А я понад берегом подався до затоки…
Настав відплив, вода відступила од кручі, і я йшов по рівному піщаному дну. Мені просто пощастило: коли б зараз був приплив, довелось би брести по воді, а місцями й пливти, — а це не так уже й приємно. Я ступав по м'якому й теплому піску. Та незабаром виявилось, що не дуже мені й пощастило. Сонце піднялось над самісінькою головою, спека ставала дедалі нестерпнішою, а ноги грузли й наче прилипали до землі. Мабуть, звірячі стежки в густому й прохолодному лісі набагато кращі навіть у горах.
За годину я дійшов до гирла струмка, можливо, того самого, річищем якого я приблудив до селища племені. На березі гирла височіла скеля, а за нею починалася затока. Відпочивши в невеликій печері й викупавшись у прохолодній воді струмка, я зліз на скелю. Ген-он розкинулась простора затока, обтикана великими й маленькими гострими скелями. Мабуть, на одну з них і наткнулась яхта містера Сміта. Згадавши жахливу ніч, я аж здригнувся. Берег затоки обріс дрімучим тропічним лісом. Десь там, за зеленою стіною, — городи тубільців племені занго. Але де ж шукати капітана Сміта? Як ти його знайдеш у таких джунглях? З високої скелі я побачив усе дзеркало затоки, але що робилось на самому березі, в лісі, не видно було. Заважали дерева…
Проте я не втрачав надії. Вирішив спочатку провідати городи. Я вже вмів ховатись від дикунів. Знав і те, що на городах працюють лише жінки та діти, яких майже завжди охороняє двоє-троє мисливців. Їх я не боявся. Якщо випадково й побачать мене, то покидають свою зброю і втечуть. Дикунів слід остерігатись тільки тоді, коли їх багато…
Я знову пішов понад берегом і незабаром опинився біля тієї самої маленької затоки, де стояли човни. Я ще не забув цього місця і човнів: тут ми з капітаном і поваром вперше після катастрофи ступили на твердий грунт. На цьому самому місці ми побачили й першого дикуна, який тікав од нас, мов од примари, а ми знічев'я попленталися стежкою за ним. Тепер я знову йшов цією самою стежкою… Але цього разу обережно. Зупиняючись на кожному кроці, я прислухався. Ось і розвилка. Куди ж податись? Одна стежка була трохи ширша, — певно, до селища, друга — вужча і не така втоптана. І я вибрав вужчу. Незабаром вона привела мене до високої бамбукової огорожі. «Город», — вирішив я і здерся на крислате дерево, щоб заглянути всередину. На городі працювали жінки, діти й чоловіки. Але чоловіків було не двоє чи троє, як я сподівався, а значно більше, до того ж усі озброєні. Мабуть, це тубільці посилили охорону після наскоків білої людини.
Я повернувся до лісу й просидів у хащах весь день, а перед заходом сонця знову пішов до того самого дерева. Тубільці, набравши в мішки ямсу й таро, подалися геть. А я лишився на дереві, сподіваючись, що капітан чи Грей саме в такий час виходять на промисел. Проте ніхто не з'являвся. Стало зовсім темно. Я зліз на землю, зірвав диню і гроно бананів і, повечерявши, ліг своїм деревом.
Наступного дня прокинувся дуже рано. З'ївши кілька бананів, я знову поліз на дерево. Прийшли тубільці й розбрелися по городу; жінки пололи, а чоловіки сиділи під деревами, палили цигарки, жували бетель. А білої людини не було ніде.
Не прийшла вона ні наступного дня, ні через день. Я втратив надію і четвертого дня вирішив навідатись до гирла річки, де друзі з племені бома залишили для мене кілька кокосових горіхів. У таку спеку набагато приємніше, напившись кокосового молока, викупатись в океані й полежати в холодку, ніж даремно сидіти на дереві, мов курка на сідалі…
Всі п'ять горіхів були на місці. Прокрутивши в одному з них ножиком дірочку, я напився соку, роздягся й викупався. Хоч вода вже нагрілась, проте після купання стало прохолодніше.
Вибравши найгустіший холодок, я ліг і заснув.
Мене розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи поблизу й мовчки дивилися на мене. Від переляку в мене аж мороз пробіг по спині, проте я не поворухнувся.
— Андо! — пролунав раптом знайомий голос. — Тауо ала, Андо!
Це був Лахо. Він чекав мене три дні і вийшов з людьми на розшуки. Бідолаха, він уже думав, що я потрапив у пазури племені занго. Мене зацікавило, а що б зробив Лахо, якби плем'я занго й справді захопило мене в полон?
— Карарам! Карарам! — обізвалося кілька душ разом.
«Карарам» — значить війна.
Всі раділи, що я живий-здоровий, а мені було сумно. Думка про «білу людину з місяця» не давала мені спокою. Треба будь-що, навіть ціною життя, — знайти її і врятувати. Але ж де і як?..
Лахо розповів, що вчора вони приходили сюди і бачили мене на скелі біля струмка. Хотіли підійти ближче, але я буцімто втік.
Це мене страшенно здивувало. Адже і вчора, і позавчора я цілий день сидів на дереві біля городів. До скелі я й близько не підходив. Отже, вони бачили когось іншого. Не було ніякого сумніву, що або Грей, або ж капітан врятувався. Я докладніше розпитав вождя, і він розповів усе, як було. Вчора тубільці приходили сюди і, побачивши, що всі горіхи цілі, вирішили шукати мене понад затокою. На високому мисі, що виходить далеко в океан, вони помітили білу людину, вирішили, що то я, і хотіли підійти ближче. Але, помітивши їх, біла людина пірнула в воду й сховалася між скелями. Тубільці кілька разів покликали мене, але марно. Після цього Лахо здивував мене ще більше: з того самого мису вони бачили великого човна. Такий човен їм доводилось бачити вперше. Він не плавав, а стояв на одному місці.
