— Арикі хороша людина чи погана?
— Погана, — без вагань відповів Амбо. — Уїн-уїн. Арикі говорив, що я умру від твого кобраю.
— Але ж ти видужав…
— Видужав. Ти дав мені нанай кобрай. Вчора я зустрів Арикі й сказав йому: «Амбо видужав. Амбо не вмер. Пакегі дав Амбо нанай кобрай. Пакегі — нанай біля».
— А він що?
— Сказав, що Дао натравить на мене кадіті, що я вмру од кадіті.
– І ти віриш йому?
— Арикі бреше, — відповів Амбо. — Арикі — уїн біля.
Я подарував юнакові кишеньковий ножик, що дістався мені від капітана. Амбо дуже зрадів і негайно побіг в селище похвастатись перед товаришами подарунком від білої людини з місяця.
Ми з Амбо стали хорошими друзями. Відтоді, як остаточно загоїлась його рана, юнак змінив своє ставлення до мене. Тепер він повністю довіряв мені. Амбо дуже хотілось якось віддячити своєму рятівникові, але він не знав як. Інколи Амбо розповідав мені про Арикі. Жрець уже старий. Він — «рапуо» — головний жрець усього племені. Арикі часто лякає тубільців якимось «білим листям», за допомогою якого він нібито вгадує думки людей. Хто не підкоряється йому, того жрець лякає ідолом Дао. Ідол натравляє на непокірних кадіті. А кат діті — зміїна отрута кобри — найстрашніший бич остров'ян.
Амбо наговорив мені про Арикі такого, що я теж почав боятися цієї людини. Підступний жрець наполягав на тому, щоб нас, білих людей з місяця, знову кинули в океан, але цього разу вже міцно прив'язавши каміння до ніг. Мовляв, плем'я мусить покінчити з нами раз і назавжди, бо ми люди небезпечні, можемо відігнати рибу з затоки, висушити таро, ямс і хлібні дерева… І, що найжахливіше, ми нібито вміємо викликати арамру — землетрус. А тубільці дуже бояться арамру. Колись на острові був сильний землетрус: він зруйнував усі хатини, багато людей загинуло, а ті, що були в морі, потонули.
— Тана Боамбо хороший, — відповів юнак. Потім, згадавши щось, запитав: — Ти можеш робити грім?
— Можу, — сказав я.
Глянувши недовірливо мені в очі, він знову запитав:
— Зараз можеш?
— Зараз не можу, бо не взяв з собою гвинтівку.
— А що це — гвинтівка?
Я пояснив юнакові, що це така стріла, з якої вилітає грім. Якщо він хоче, я можу повезти його на великий човен і показати гвинтівку. Але Амбо відмовився. Тоді, вирішивши продемонструвати перед своїм другом силу вогнепальної зброї, я сів у човен і поплив до яхти. Уб'ю, думав, якусь тварину, а хлопець рознесе цю звістку по всьому селищу. Нехай старий Арикі знає, що таке гвинтівка, щоб йому більше й на думку не спало топити нас.
Я взяв на яхті мисливську рушницю, підперезався Смітовим патронташем і знову поїхав на берег.
Ми з Амбо відійшли далеченько од селища, аж до Скелі Вітрів, і, звернувши в річище струмка, попрямували вгору. Могутні віти велетенських дерев, що росли обабіч, переплітались над нашими головами, утворюючи над струмком зелений тунель, куди майже не проникало сонячне проміння. Довжелезне листя пальм звисало до самої води. За поворотом починалося зелене плесо, поросле очеретом. Велике дерево, повалене бурею, упало через струмок, утворивши над ним щось подібне до містка.
Раптом Амбо вхопив мене за руку й шепнув:
— Дивись! Бума й кока!
На самій середині дерева, над струмком, зігнувшись у напружених позах одне проти одного, сиділи гібон («бума») — невеличка прудка мавпочка і мангуста («кока») — тваринка завбільшки з кота, з пухнастим хвостом і гострою лисичою мордочкою. Мавпа намагалася перейти на лівий берег, а мангуста — на правий. Але ні та, ні друга не збиралась дати дорогу. Вони зіткнулись посеред «містка» і тепер сиділи, підстерігаючи одна одну. Мавпа, спершись на довгі передні лапи, пронизливо заверещала, а мангуста, піднявши пухнастий хвіст трубою і збуджено махаючи ним, у відповідь люто загарчала. Я прицілився, але не стріляв. Жаль було вбивати цих нешкідливих тваринок. До того ж і м'ясо у них не смачне.
Раптом у верховітті щось зашуміло. Я підвів голову й побачив великого птаха, який стрілою кинувся на тваринок. Вороги метнулися в різні боки і зникли в гущавині. Побачивши, що він проґавив здобич, птах важко змахнув крилами й полетів угору. Я швидко прицілився і вистрілив. Птах різко крикнув і з перебитим крилом упав в очерет. Я оглянувся. Амбо сидів навпочіпки, заткнувши вуха долонями. Постріл оглушив його й ошелешив.
— Страшно! — сказав він, трохи отямившись.
— Хочеш? — запитав я й простяг йому рушницю.
Він замахав руками:
— Не хочу! Не хочу!
Ми відшукали в очереті вбитого птаха. Це була велика чубата папуга з чудовим барвистим хвостом. Я подарував її хлопцеві. Коли ми повернулись до нашої затоки, Амбо негайно подався в селище, щоб швидше розповісти про диво, яке щойно бачив. У мене промайнула думка: нехай жрець знає, якою зброєю володіють пакегі — це нам на користь.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Одного разу Амбо прибіг до малої затоки задиханий, розпачливо махаючи руками.
— Тана Боамбо вмирає! — кричав він. — Його вкусила кобра! Тана Боамбо вмирає від кадіті!
Всі, хто був біля човнів, побігли до селища.
— Коли вона вкусила його? — запитав я.
— Тільки-но, тільки-но! Врятуй його! У тебе є кобрай проти кадіті!
Я ніколи не розлучався з лікарською сумкою. Перекинувши її через плече, я стежкою побіг за юнаком. За п'ять хвилин ми вже були на майдані, де зібралось чимало тубільців. Довкола стояв страшенний гамір. Кілька жінок плакало й голосило, як за мерцем. Углядівши мене, всі враз замовкли, діти поховалися за матерів. Більшість з них бачили мене вперше.
Ми з Амбо пішли до хатини тани Боамбо. Вождь сидів на нарах, обхопивши руками вкушену ногу, й ритмічно погойдувався вперед-назад, наче кланявся. Перед ним стояли й беззвучно плакали дві жінки: одна літня, певно дружина вождя, а друга — знайома вже мені дівчина, що приходила до вогнища подивитись, як нас кидатимуть в океан. Це була дочка вождя, Зінга.
Боамбо випростав ногу, і я помітив на литці маленьку ранку, з якої витікали дві струминки крові. Свіжа кров свідчила про те, що кобра вкусила бідолаху зовсім недавно.
В той час, коли я оглядав ранку, до хатини зайшов досить високий, старий і кошавий тубілець, підперезаний сімома поясами, оздобленими різнобарвними черепашками. Я враз догадався, що це і є Арикі, головний жрець племені, про якого мені не раз розповідали Габон та Амбо.
Насупившись і напиндючившись, головний жрець сів біля дверей і почав мовчки стежити за тим, що діялось у хатині. Я витяг з сумки шприц, коробочку з голками, ампули, невеличке скляне блюдечко і пляшечку з спиртом, налив спирту в блюдечко й підпалив. Усі, навіть хворий, злякано відсахнулись. Обпаливши голку на полум'ї, я відбив головку ампули, вибрав звідти вакцину й підійшов до потерпілого. Потім наказав йому підвестись і повернутись до мене спиною і швидко випорожнив шприц у його стегно.
