Вождь ледь помітно здригнувся, але навіть не ойкнув. Після цього я промив ранку, змазав її йодом і забинтував. Коли я сказав хворому, що вже можна сісти, він здивувався: лікування кінчилось, а він думав, що тільки починається.
Ефективність дії вакцини залежить від того, скільки часу минуло після укусу. Я запитав вождя про це, але він не зміг нічого пояснити. Тубільці поділяють добу лише на день і ніч, а не так, як ми, на години, хвилини й секунди. Коли ж доводилось поділяти, вони говорили: «ябом аро» (коли сходило сонце), «ябом оралда» (коли сонце було над головою) і «ябом аелда» (коли сонце було під землею, тобто зайшло). Якщо потрібна була ще більша точність, вони говорили: «тоді, коли сонце з'явилось над землею, або: коли сонце ще не встигло стати над головою, або: коли сонце ще не сховалося під землею. Так можна було визначити час між сходом сонця й полуднем та між полуднем і вечором.
Я пошукав очима Амбо: ми з ним краще розуміли один одного, і я сподівався, що він хоч приблизно зможе пояснити мені, коли саме кобра вкусила батька. Але юнака в хатині не було. Він кудись подався. Тоді я звернувся до дружини вождя й запитав, де був Амбо в той час, коли трапилося нещастя, і чи він негайно побіг по мене до малої затоки. Але замість відповіді жінка забилась у темний куток і ще дужче заголосила. Я спитав те ж саме у дівчини. Вона знітилась і ледь чутно промовила, що як тільки змія вкусила батька, Амбо одразу побіг по мене.
Пізніше я дізнався, чому мати з дочкою так розгубилися від мого запитання, але в ту мить я все пояснював лихом, яке звалилося на рідну їм людину.
Я прикинув, що від села до малої затоки Амбо біг хвилин п'ять. Від затоки до села — ще п'ять, а якщо мої готування тривали хвилини три, то всього набиралось близько тринадцяти хвилин. Коли так, думав я. Боамбо житиме. Яка б сильна не була отрута кобри, але за цей короткий час вона не може вбити таку здорову людину, як вождь.
Нога тани Боамбо розпухла. Настала криза, коли вакцина вступає в реакцію з отрутою і життя бореться із смертю. Мати з дочкою тихо плакали. Гамір за дверима наростав, але як тільки я з'явився на порозі, враз мов по команді настала тиша.
Зайшов Амбо і довго дивився на батька. Очі хлопця були сповнені глибокого суму. Обличчя зблідло, наче в мерця. Він не плакав, але мовчазне страждання найтяжче. Дужий організм вождя все ще боровся із смертю. Нарешті Боамбо перестав стогнати й випростався на нарах, його дихання стало рівнішим.
— Врятований! — тихо сказав я. — Тана Боамбо житиме.
Амбо, в нестямі від радості, закричав на всю хатину:
— Врятований! Врятований! Набу житиме!
Надворі почули його крики, і по натовпу, мов луна, прокотилось:
— Врятований! Врятований! Тана Боамбо не вмре! Пакегі врятував тану Боамбо! Умбо пакегі! Умбо- бо-замбо!
Такими словами народ виражав свою радість. Це було щось подібне до нашого: «Ура! Хай живе!»
Я поклав інструменти в сумку й зібрався йти. Похмурий жрець мовчки дивився на мене з темного кутка. За весь час він не промовив жодного слова.
Помітивши, що я йду, дружина вождя зупинила мене й підійшла до Арикі. Вона довго щось говорила жерцю впівголоса, весь час показуючи на мене і згадуючи при цьому моє ім'я. А він тільки хитав головою, видно, не погоджувався з господинею. Тоді до Арикі підійшла дівчина і голосно, щоб усі чули, схвильовано сказала:
— Пакегі врятував мого батька. Пакегі — лапаа (той, що лікує від усіх хвороб). Пакегі буде моїм даго (чоловіком). В день свята Дао я стану його сахе (дружиною). Анге бу! (Я сказала!).
В хатині стало тихо-тихо. Гамір надворі теж ущух: видно, й там почули слова дочки вождя. Арикі мовчав, втупившись очима в землю. Його сухе, зморшкувате обличчя тепер здавалося ще меншим. Нарешті, підвівши голову і змірявши мене ворожим поглядом, жрець промовив:
— Зінга не може стати сахе пакегі. Пакегі не син нашого племені.
— Може! — відрубала дівчина. — В день свята Дао плем'я усиновить пакегі.
— А якщо плем'я відмовиться? — в'їдливо запитав Арикі.
— Не відмовиться, — стиха обізвався вождь, звівшись на лікоть. — Пакегі врятував мене від смерті. Він лікує наших людей. Робить їм хороші подарунки. Пакегі — корисна людина. Плем'я усиновить його, і Зінга буде його сахе. Анге бу!
Закректавши, Арикі підвівся й попростував до дверей. І вже виходячи з хатини, повернув голову і сказав:
— Нана. Хай буде так. До дня Дао пакегі житиме в лібаті орованді. А там побачимо…
Він вийшов, і в мене наче тягар з плечей упав.
До цього мені тільки раз доводилося пройти всіма вулицями селища, та й то у ролі полоненого. Я щодня бував на березі малої затоки, розмовляв з тубільцями, лікував їх рани, але між нами все ще лежала тінь недовіри. Тепер, думав я, кригу зламано. Віднині я мав жити в лібаті орованді, в такій самій, як колись у племені бома. Це означало, що я буду гостем племені. Всі вважатимуть мене другом, вільно й спокійно приходитимуть до мене в хатину, а може, й мені дозволять навідуватись у селище. Тепер я щоранку зустрічатиму схід сонця на березі океану, а ввечері милуватимусь прекрасними барвами тропічного заходу. Хвилі настирливо битимуть у крутий берег піді мною, а я тихо посміхатимусь над їхнім безсиллям поглинути мене. Хто сказав, що життя — нудна, нікчемна й зайва річ? Хіба є на світі щось величніше й дорожче за життя!
Вечеряли всі разом, посідавши навколо вогнища в хатині вождя. На рогожі перед кожним з нас стояв дерев'яний онам, повний різних страв. Пили малоу — кокот сове вино, яке господиня раз у раз наливала з великого глечика в кокосову шкаралупу. Всі почували себе дуже добре. Навіть Боамбо посміхався, хоч нога в бідолахи ще не перестала боліти. Вечеряти він не захотів, але кокосова шкаралупа з малоу стояла біля нього на нарах, і вождь часто прикладався до неї. Господиня весь час запрошувала мене:
— Їж, їж…
Амбо від радощів не знав, що робити: то схоплювався й підбігав до батькових нар, доливаючи йому вина, то знову сідав біля вогнища, підібгавши під себе ноги, й починав лаяти Арикі. Це він, мовляв, у всьому винен. Він і ніхто інший. Пізніше я дізнався, в чому полягала провина Арикі, але того вечора я нічого не розумів та й не допитувався. Для мене зараз найголовніше було те, що вождь племені не загинув, а я дістав дозвіл жити в хатині для гостей.
Зінга тихенько заспівала, і всі замовкли.
В її голосі, здавалося, бринить спека тропічного дня і приємна прохолода ночі, плескіт хвиль і тихе дзюрчання гірських струмочків, ледь чутний подих вітру і страхітливе завивання бурі. Здавалося, що всі сили природи вливаються дивною мелодією в чарівну пісню дівчини.
На яхту я повернувся пізно вночі. Капітан і плантатор думали вже, що зі мною трапилось якесь лихо.
Старий Іспанський географ мав рацію: тубільці справді були дуже гостинні й миролюбні люди. Зовні вони вже не злапалися мені схожими один на одного. У декого з них була чорна шкіра, вилицюваті обличчя,
