пляшку коньяку для батька — «короля острова Тамбукту».
Промені призахідного сонця заглянули в ілюмінатор і спалахнули в дзеркалі. Насувався вечір. Час було повертатися на острів. Сміт востаннє розкланявся перед Зінгою і ще раз запевнив її в своїй повазі до «височайшого батька».
Коли наш човен відчалив од яхти і поплив до берега, я запитав Зінгу, чи сподобалось їй на великому човні?
— Сподобалося, — відповіла вона.
— А ті пакегі — хороші?
— Хороші. Тільки отой старий увесь час якось кумедно кривлявся, наче мавпа.
їй на думку не спадало, що Сміт робив це з поваги до неї. Коли я сказав, що плантатор у своїй країні був «каліман біля», — великою і сильною людиною, — вона здивувалась: як може така кощава й слабка людина бути сильною? Коли говорити про силу, то в мене, мовляв, м'язи набагато міцніші, ніж у третього пакегі. Силу людини вона розуміла в прямому значенні слова, а не як багатство.
Ввечері Зінга розповіла батькам про все, що бачила на великому човні пакегі. Вони слухали її, затамувавши подих. Дочка дала їм по плитці шоколаду. Шоколад усім сподобався. Стара Дугао навіть запитала, простодушно посміхаючись, чи шоколад теж росте на деревах? Боамбо хильнув трохи з пляшки. Очі в нього заблищали.
— Тацірі! — облизався він.
Коньяк сподобався й Амбо. Приклавшись кілька разів до пляшки, юнак повеселішав і сказав, що коли дати Арикі випити цього, то він без вагань погодиться на все.
— Амбо правду каже, — обізвався батько. — Якщо пакегі мають багато такого малоу, Арикі не буде їх кидати у Велику воду.
— Маємо. — кивнув я головою. — У нас цього малоу стільки, що Арикі не випив би його й за три місяці. Пакегі дадуть старому Арикі багато подарунків.
— Я поговорю з ним, — пообіцяв Боамбо. — Понесу йому теж малоу, нехай покуштує. — І, ковтнувши ще кілька разів, аж зацмокав: — Тацірі! Хе-хо! Пакегі — розумні люди…
Коньяк трохи запаморочив голову Боамбо.
Було вже пізно, коли я попрощався й пішов. Ніч видалася темна. Вологий вітер перебирав на деревах листя. Не встиг я дійти до своєї лібати, як почув за собою чиїсь кроки. Я став під дерево, гілля якого звисало до землі. З пітьми виринула людська постать і пропливла повз мою схованку, не помітивши мене. Я впізнав Амбо. Син вождя зайшов до хатини, але побачивши, що мене немає, сів під дверима й заспівав:
Його тихий голос був сповнений туги і мрії. Я підійшов до хлопця й поклав йому руку на плече. Мені захотілося поговорити з ним одверто.
— Я розумію твою журбу. Я все знаю…
— Що ти знаєш? — відсахнувся він.
— Усе знаю. Тільки якщо ти вважаєш винним мене, то скажи прямо.
— Ні, ні, ти не винен. Один Арикі винен, більше ніхто.
Він труснув головою, наче тільки-но остаточно прийняв якесь рішення, потім підійшов до мене і схвильовано запитав.
— Ти друг мені?
— А ти сумніваєшся в цьому?
— Ні, не сумніваюся. Дружба — це не вітер, який весь час змінює свій напрямок. Слухай… У великому човні багато уд (стріл), які випускають грім?
— Чимало.
— А ти даси мені одну?
— Звичайно.
— Нана! Гаразд! Тільки не забувай свого слова! — Якщо хочеш, навчу тебе й стріляти.
Амбо мовчки потис мені руку.
Сидячи так біля відчинених дверей хатини, оповиті густою темрявою тропічної ночі, ми, певно, скидалися на змовників… Раптом я здогадався, навіщо юнакові рушниця, яку я пообіцяв дати йому. Він хоче вбити старого жерця. А це було рівнозначно тому, що я сам узяв участь у вбивстві.
Я сказав:
— Послухай… Я знаю, що ти хочеш зробити…
— Мовчи! — прошепотів Амбо.
— Це дуже погано, ти розумієш? Дуже погано…
— Мовчи! — прошепотів він.
— Ні, не буду мовчати! Ти збираєшся вбити Арикі!
Озирнувшись, Амбо тихо, крізь зуби, сказав:
– І вб'ю! Ось побачиш!
Ні, ні, він не повинен убивати людину! Найстрашніше — це бути вбивцею. Люди зрозуміють, що Арикі вбито з рушниці, і звинуватять пакегі…
— Боягуз! — скипів Амбо й звівся на ноги.
Ні, не боягуз. Щоб стати вбивцею, непотрібно багато сміливості. Треба йому це якось розтлумачити.
— Зайдімо до хатини, — запропонував я. — Тут нас можуть підслухати.
— Не піду! — одрубав Амбо. — Ти скажи прямо; даси мені одну уду чи ні?
— Не дам!
— Ну що ж! Значить, ти мені не друг! — роздратовано крикнув він і помчав стежкою до селища.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Наступного дня ми з Боамбо ще зранку пішли до Арикі. Я взяв на яхті зайву пляшку коньяку, три разки намиста, ніж і сокиру. Я сподівався, що такі подарунки зроблять старого жерця більше зговірливим. Досі Сміт видавав мені лише такий дріб'язок, як намисто і дзеркальця, а більш коштовні речі — коньяк, інструменти та інше, якого чимало було на складі, він беріг для себе. Але сьогоднішній моїй місії плантатор надавав великого значення і вирішив не скупитися. Коли б я навіть попросив у нього ще пляшку-другу коньяку чи дві-три сокири, він дав би не вагаючись. Але я вважав, що й цього досить.
Арикі зустрів нас без особливого захоплення. Він навіть не підвівся з нар і не запросив нас сісти. Та ми з Боамбо посідали, не чекаючи запрошення. Я запропонував йому сигарету, але старик грубо відмовився. Він був чогось сердитий. Блимнув на мене холодними, сповненими ненависті очима і зашамкотів про мій візит до Каліо.
— Чого ходив? У кого питав дозволу? Я ж тобі заборонив! Отже, ти мене вважаєш зовсім за ніщо! Мене, рапуо пуї-рара пуя! Що ти собі дозволяєш! Не забувай: тут тобі не країна пакегі!
