хворобою у них був вовчий лишай. Хоч він зустрічався рідко, але завдавав хворим нелюдських страждань, наганяючи на здорових людей забобонний страх, і вони обходили нещасних десятою дорогою. Тому хворі на вовчий лишай перев'язували свої рани зеленим листям. Досить часто серед тубільців можна було зустріти людей з хворими повіками, але найбільш поширеним виявився псоріаз, при якому шкіра хворого вкривається сухою білою лускою. На псоріаз хворіла навіть більшість дітей, але він не викликав болю, і тубільці не звертали на нього уваги.
Дехто хворів на грип. Інколи він набирав розмаху епідемії. У нас грип не вважається страшною хворобою, а тут він часто призводив до смерті, особливо старих людей.
Взагалі я прийшов до висновку, що деякі захворювання були наслідком одноманітної рослинної їжі. Тубільці дуже рідко вживають м'ясо. Із свійських тварин вони розводять лише свиней та собак, та їх було недостатньо, щоб задовольнити потреби населення. Правда, розводять ще й курей, але птиця живе біля осель у лісі в напівдикому стані, відкладає яйця в сухому листі, і їх часто поїдають собаки. Впіймати курку майже неможливо. Раз на рік тубільці полюють на диких биків, інколи заб'ють вепра, але добутого м'яса вистачає на два-три дні свята. Тубільцям не вистачає жирів, добувати ж олію з кокосових горіхів вони не вміють. Тому жирні черви вважаються делікатесом. Від рослинної їжі, особливо від цукрової тростини, у тубільців з'їдаються зуби, а старі люди, лишившись без зубів, починають слабнути і вмирають інколи від зовсім незначного захворювання.
Траплялась тут і малярія. Її періодичні приступи і висока температура були не меншим лихом для літніх тубільців.
Я промивав рани хворих риванолом і перев'язував.
Декому робив уколи проти малярії. Коли стало необхідно обпалити голки шприців і в маленькому блюдечку спалахнув спирт, тубільці аж скрикнули від подиву й страху.
До смерку я встиг прийняти всіх хворих і подати їм першу допомогу. Ніхто не боявся, що я зроблю «уїн кобрай». Всі довіряли мені і вважали мене своїм другом. Це була велика перемога.
На ніч мене запросив до себе ренгаті. Коли ми ввійшли до його хатини, він повторив слова, які сказав удень, слова, що їх говорить кожний тубілець своєму гостеві:
— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє.
— У мене є все, що треба, — відповів я і додав: — Охао каліо лао дагота (пташка щастя щебече на моєму плечі).
На вечерю господиня приготувала нам варене таро з курятиною, а в кокосових шкаралупах поставила салат з молодих пагонів цукрової тростини. Глечик був повний малоу. Повечерявши, ми посідали на нарах і закурили люльки, а молода господиня почала перемивати посуд.
— Багато місяців тому Ладао стала моєю сахе, — сказав ренгаті, випускаючи дим через ніс і мружачи проти вогню очі. — Багато місяців минуло відтоді, а дітей у нас немає. Тяжко, дуже тяжко! Двічі я був кращим мисливцем: на великому полюванні вбивав найбільше кро-кро. Тоді мене вибрали в ренгаті. Але Дао покарав ренгаті, і тепер мені все здається гірким: і таро, і банани, і солодка тростина… Ладао запитує: «Хто винен? Кого покарав Дао: Ладао чи ренгаті?» А я не знаю, що їй відповісти…
Полум'я освітлювало змарніле обличчя молодого вождя, на стіні, мов жива, стрибала величезна тінь від його кремезної постаті.
— Чому ти думаєш, що тебе покарав Дао? — запитав я. — Дао зроблений з дерева. Хіба дерево може карати людей? Хіба воно може робити добро чи зло?
— Не знаю, — тяжко зітхнув ренгаті. — Люди кажуть, що одним Дао не дає дітей зовсім, а іншим дасть, а потім направить на них кадіті… Що мені робити? Мої родичі наполягають, щоб Ладао пішла в інший рід, а коли в неї знайдеться дитина, вона знову повернеться до мене. Так кажуть люди мого роду, бо такі у нас звичаї. А я не хочу, щоб Ладао пішла від мене. Без неї наша хатина стане пусткою…
— А Ладао хоче залишати тебе?
Ренгаті не відповів. Обізвалася сама Ладао:
— Я мушу виконати звичай нашого племені… Треба йти в чужий рід. Якщо відмовлюся, люди зненавидять мене. І з ренгаті насміхатимуться, — кивнула вона головою на чоловіка, — і виберуть собі іншого ренгаті. Такий звичай.
Поставивши на ослоні помиті онами та кокосові шкаралупи, вона розворушила жар у вогнищі, і дрова спалахнули яскравим полум'ям, освітивши її струнку постать. Смуглява шкіра молодої жінки відливала бронзою.
Вибивши з люльки попіл, ренгаті підвівся й знову повторив те саме:
— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє. Тауо ала (на добраніч). — І вийшов надвір.
Ладао стояла біля нар і сумно посміхалась. У півтемряві блищали тільки її зуби. Довгі чорні вії робили лице Ладао ще сумнішим. Вогонь почав гаснути.
— Куди пішов ренгаті? — запитав я.
— Пішов спати, — відповіла Ладао.
— А чому не в хатині?
— Невже не розумієш? — посміхнулася жінка, склавши руки на грудях. — Ти — наш гість, і все, що в цій хатині, — твоє. Такий звичай нашого племені.
Я відповів, що поважаю звичаї племені, проте пакегі теж мають свої звичаї.
— Навіщо ти згадуєш про це? — докорила мені Ладао. — Ти живеш у нашому племені…
— В хатині дуже задушно, — сказав я. — Піду ляжу надворі.
— Надворі? — стрепенулась Ладао. — Ти відмовляєшся спати в нашій хатині? А що завтра скажуть люди? Скажуть, гість не захотів спати в хатині ренгаті, гість не поважає ренгаті!
Ладао замовкла. Вогонь узявся жаром. Червонуваті відблиски ледь освітлювали сумне обличчя жінки.
— Гаразд, — сказав я. — Нехай буде по-твоєму. А тепер я хочу спати. Дуже стомився. Та й спека була сьогодні страшенна…
— Ніч довга, ще виспишся, — тихо промовила Ладао.
Темна пляма її тіні ворушилась на стіні, мов примара. У відчинені двері віяв легенький нічний вітерець, який разом з прохолодою заносив знадвору пахощі стиглих плодів.
Ладао припалила люльку й мовчки простягла мені. А сама сіла на нарах. Вогонь погас. В хатину заповзла ніч і поглинула все і всіх. Тільки сумний голос Ладао бринів у пітьмі, наче пісня самітної пташки:
— Тяжко жити ренгаті, тяжко жити Ладао. Люди кажуть: «Ладао мусить піти в чужий рід». Ренгаті теж говорить «треба». І Ладао говорить «треба». Але я не хочу в чужий рід. Що я там робитиму? Сьогодні ренгаті сказав мені: «До нас прийде біла людина. Вона буде нашим гостем. Я хочу зробити його хе-ноу-ла. Як ти на це дивишся?» — «Нана», — погодилась я. Ось ти й прийшов… Чого ж мовчиш?
Я повернув голову в той бік, звідки долинав сумний голос Ладао. Мені почулося, що її струнка постать заворушилася й пішла до мене. Я потягнув дим, люлька на мить блимнула червоним вогником і погасла.
— Чому ж мовчиш? — обізвалася жінка знову. — Завтра люди запитають: «Пакегі став для ренгаті хе-ноу-ла?»— А я відповім: «Ні, пакегі відмовився стати для ренгаті хе-ноу-ла».
В її голосі бриніли біль і розпач.
— Що значить «хе-ноу-ла»? — запитав я.
— Не розумієш? «Хе-ноу-ла» — значить брат.
Я згадав про долю капітана Джонстона на Соломонових островах. Можливо, і той вождь хотів, щоб капітан став йому «хе-ноу-ла»? А Джонстон відмовився і тим самим смертельно образив вождя. Чи варт і мені повторювати його необдуманий вчинок?..
Раптом знадвору долинула пісня ренгаті і обірвала мої думки. Голос його був тихий і сумний. Мені здалося, що він плаче.
— Чому ренгаті плаче? — стурбовано запитав я.
— Він не плече, — ледь чутно промовила Ладао. — Він співає…
