— Тому що я сам. А одна людина навіть з десятьма рушницями нічого не зробить. Мені необхідна підтримка хоча б цього вашого жерця. Знову ж таки не знаю їхньої проклятої мови…
Сміт з сигарою в руці напівлежав на кушетці, опершись на м'яку спинку. На маленькому столику перед ним стояла пляшка коньяку. Сухе обличчя і довгу шию плантатора заливало потом, і він раз у раз витирався шовковою хусточкою. Я сидів і мовчки слухав його теревені. А що йому скажеш? Заперечувати — зайва річ. Але моя байдужість, видно, ображала плантатора, бо він підвищив тон.
— Раніше я був про вас кращої думки, — докорив він мені. — Сподівався, що ви, зрештою, зрозумієте моє становище. Я в цій яхті скоро збожеволію, сер! Тут удень, мов у печі, зовсім нічим дихати. Вам добре: виїжджаєте щоранку до своєї хатини, вилежуєтесь у холодку, зустрічаєтеся з різними людьми, ходите на полювання, ловите рибу, черепах, а тепер ось надумалися йти по селищах…
– І обов'язково піду, — обізвався я.
— Ви підете, — зітхнув Сміт, струшуючи попіл з сигари, — а ми будемо смажитися тут, мов карасі на сковороді. Я не хочу вас ображати, але з вашого боку це егоїзм, сер! Найнещаснішому в'язню живеться не так гірко, як нам отут. Згадайте ж нарешті й про нас! Стерн ще коли-не-коли сходить на берег, а я? Чи є у вас серце?! Я в цій тюрмі довго не витримаю, сер! У мене підірване здоров'я, слабе серце та і з печінкою не все гаразд… Чому ви не поговорите з головним жерцем та з вождем, щоб дозволили й мені сходити на берег? Слізно благаю нас! Я ж вам даю ліки, дзеркальця й цигарки, за допомогою яких ви втираєтесь у довір'я племені? За все у спій час плачено гроші, а тепер я віддаю все дурно. Невже ж таки я не заслужив, щоб про мене подбали? Зробіть щось, я вас благаю… І чим раніше, тим краще, бо коли кінчаться всі ліки, намисто та інші брязкальця — а край приходить усьому, — тоді вже буде пізно. Докладіть зусиль, витягніть мене з цього пекла, сер… Слізно пас благаю…
Сміт мав рацію. Я надто захопився змаганням з Арикі, забувши про те, що я тут не сам, що треба думати не лише про себе. Про Стерна я не турбувався: він мав дозвіл жити на острові. Але у Сміта такого дозволу не було. Як тільки він зійде на берег, тубільці схоплять його і кинуть у море. Я мусив зробити все можливе, щоб «легалізувати» плантатора.
— Гаразд, поговорю з вождем, — пообіцяв я. — А буде необхідно — і до жерця піду.
— Дякую вам, — сказав Сміт, трохи заспокоївшись. — Не зайве було б занести їм по пляшці коньяку. Що ви скажете на це?
— Перший підкуп? — посміхнувся я.
Стерн покликав до їдальні. На столі стояла гаряча страва, яку капітан щойно приготував з консервованої свинини і ямсу. Посередині лежала нарізана чимала диня. Почувши, що Сміт збирається жити на острові, капітан саркастично засміявся:
— Чи не надто сміливо, сер? Щодо мене, то я краще спатиму тут, ніж на твердих нарах у курені.
— Коли б і я щодня сходив на берег, то сказав би те саме, що й ви, — сумно відповів Сміт.
— А хто ж вам забороняє, сер? Ідіть хоч зараз.
— Ви бажаєте мені лиха, Стерн, — докорив йому плантатор. — Ви ж добре знаєте, що я не маю на це дозволу. Не забувайте й того, що я не вмію плавати…
На обличчі капітана застигла поблажливо-добродушна посмішка.
— Не турбуйтеся, — сказав він. — Тубільці ніколи не розпізнають нас. Вони завжди плутатимуть нас. Тільки в тому разі, якщо ми з'явимось на острові всі втрьох, вони зрозуміють, що серед нас є хтось новий. Але це теж півбіди. Скажемо, що третій теж врятувався…
— Ви маєте на увазі…
— Я маю на увазі Грея. Звичайно, якщо ви погодитеся грати роль повара…
Сміт неспокійно засовався на стільці.
— Я згоден, сер! З великою радістю! Але вони можуть узнати правду…
— Як? — запитав Стерн.
— Грей був дуже гладкий і низький на зріст, а я худий і високий. Не слід покладатися на їхню коротку пам'ять.
— На такі дрібниці ніхто не зверне уваги, — засміявся Стерн.
А що ж, І це ідея. Чи пощастить плантатору видати себе за Грея? Якщо вождь і Арикі встигли забути гладкого повара і вважатимуть Сміта за третього пакегі, якого вони вже кидали в океан, то плантатор може спокійно сходити на берег.
Попоївши, я негайно сів у човен і поплив до селища. Боамбо саме спав у холодку під стріхою, а стара Дугао з Зінгою сиділи під крислатим деревом. Я не хотів будити вождя й підійшов до жінок. Зінга в'язала з якогось лика нову саронгу. Вона тіпала кору дерев'яним кийком, віддирала від неї лико і, скручуючи тоненькі мотузочки, фарбувала їх у червоний та чорний колір. Поруч у кокосових шкаралупах стояла фарба, зварена з якогось листя. Саронга мала бути досить красивою, з червоними й чорними смужками. Коли вона буде готова, Зінга нав'яже довкола густі торочки, а на торочки понанизує різнобарвні черепашки. Тоді саронга стане ще красивішою. А стара Дугао з такого самого лика плела велику торбу. Цією торбою вона носитиме з городу таро, ямс та батати.
Прокинувся Боамбо і сів біля нас. Я подав йому цигарку й клацнув запальничкою. Він завагався, потім глянув на згасле вогнище, подумав і припалив од запальнички.
— Пакегі — розумні люди, — сказав вождь.
Мені було соромно обманювати його, і я сказав, що у великому човні є й третій пакегі, який не наважується зійти на берег, щоб, бува, не кинули його в океан.
— Третій пакегі? — здивувався Боамбо. — Так вас же й було троє?
— Ні, нас було четверо. Один потонув, залишилось троє. Третій живе в великому човні.
— Уїн-уїн, — зітхнув Боамбо. — Якщо третій пакегі зійде на берег, Арикі скаже, щоб йому прив'язали до ніг каменюку й кинули в Велику воду.
— А ти що скажеш? — глянув я йому в очі.
Подумавши хвилинку, Боамбо тихо промовив:
— Я скажу, щоб не кидали, тільки ж Арикі не послухає.
Знову Арикі! Ще одне людське життя повисло на волоску. Мені згадалися слова, сказані колись жерцем: «Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою…» Отже, так воно й є.
— Як же бути? — запитав я.
— Піду поговорю з Арикі, — відповів Боамбо, підводячись.
— Зараз і йдеш?
— Піду.
— А чи не міг би ти сказати йому, що третій пакегі — це той самий, кого вже раз топили у Великій воді?
— Ні! — відрубав Боамбо. — Я тана, а тана ніколи не бреше!
І він швидко пішов до Арикі.
— Арикі — уїн біля, — обізвалася стара Дугао. — Арикі накаже, щоб того пакегі кинули у Велику воду.
— Але ж пакегі буде оборонятися, — сказав я. — У пакегі є стріла, яка випускає грім. Пакегі вб'є Арикі.
— А хіба він може вбити його? — запитала Зінга.
— Може.
— Мовчіть! — прошепотіла Дугао. — Арикі почує.
— Як же він почує, коли його нема тут? — посміхнувся я.
— Біле листя йому все скаже.
— А що буде, коли пакегі й справді вб'є старого Арикі? — спитав я.
— Буде щось страшне, — відповіла Дугао.
— А що саме?
— Не знаю…
