— Нічого не буде, — впевненим голосом сказав я. — Коли не стане Арикі, біляр занго ще подякує тому, хто вб'є цього лиходія.
— Якщо пакегі вб'є Арикі, — прошепотіла Зінга, — то біляр занго повбиває всіх пакегі. І тебе вб'є.
– І мене теж?
Зінга кивнула головою:
– І тебе теж. — Згадавши щось, вона знову звернулася до мене: — Ти був у Арикі. Що він тобі сказав?
— Сказав, щоб я не ходив по селищах і не давав людям нанай кобрай. Арикі хоче, щоб усі люди померли від страшних хвороб.
Зінга тільки сумно похитала головою, але нічого не відповіла.
Боамбо повернувся додому похмурий. Дізнавшись, що в великому човні живе третій пакегі, Арикі аж затрясся від гніву і так розходився, що все селище збіглося. Чого тільки він не наговорив про нас… Треба, мовляв, знищити цих пакегі! Треба їх ще раз кинути у Велику воду!
— Скажи третьому пакегі, щоб не сходив на берег, — порадив Боамбо.
Збентежений і сумний повертався я на яхту. Сміт чекав на палубі. Він весь час простояв під пекучим промінням сонця і ще здалеку запитав, що мені пощастило зробити.
— Жрець не погоджується, сер, — промовив я. — Нахвалявся, що власними руками прив'яже вам каменюку до ніг і кине в океан.
Обличчя плантатора враз змарніло. Він обтер хусткою спітнілу шию й промовив:
— Я ж вам казав, що дикуни — народ непевний. А ви їх захищали. Тепер ви переконалися, що я мав рацію?
— Ні, — заперечив я. — Дикуни тут ні при чому. В усьому винен головний жрець. З вождем я домовився дуже швидко, але він не наважується, йти проти жерця. А плем'я про це нічого не знає.
— Бачте, ви знову їх виправдовуєте! — гнівно вигукнув Сміт. — Але цікаво знати, що ви робитимете, коли не стане консервів? А їх лишається не більше як на тиж-день-два. Що тоді?
— А рис є?
— Ну, є.
– І борошно є?
– І борошно є.
А цукор теж є?
І цукор є.
— А масло?
— Масла малувато, але маслинова олія є.
— Чудово! — підбадьорив я його. — Борошно і рис, цукор і олія — це ж царська їжа, сер! А полюватимемо — і м'ясо буде. Ну, чого вам ще треба? Крім того, інколи я приноситиму таро, ямсу, бананів, динь. А потім призвичаїмось і до цукрової тростини. Я куштував: твердувата, але їсти можна…
— А коли й олії не стане, що будемо робити без жирів? — запитав Сміт.
Згадавши про гладких черв'яків, які колись приносив Гахар, я сказав:
— У трухлявих стовбурах у лісі живуть такі черв'яки…
— Досить, сер! — гидливо поморщився Сміт і квапливо пішов до каюти.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Щоранку, повертаючись з яхти до своєї лібати орованди, я знаходив на ослоні біля хатини таро, батати, банани, а інколи й кокосові горіхи, дині і навіть здоровенні плоди хлібного дерева. Одного разу, щоб якось віддячити тому, хто все не приносить, я залишив у хатині на нарах три разки намиста й два дзеркальця, а сам, забравши продукти, поїхав на яхту. Коли наступного ранку повернувся до лібати, намисто й дзеркальця лежали на своєму місці. Тоді я зрозумів, що коли господаря немає, до його хатини ніхто не заходить. Довідавшись про це, Сміт страшенно зрадів:
— Чудово! Ми повинні економити, сер!
— Що, банани?
— Та ні, намисто! — посміхнувся плантатор.
Якось увечері повз мою хатину проходило кілька жінок і дітей, які несли з городів плоди. Двоє хлоп'ят підійшли до мене й поклали на ослоні по грону бананів. Я почепив малюкам на шию по разку намиста, і вони радісно побігли за матерями.
— Пакегі гена — нанай біля! Дивіться, що він дав нам! Дивіться! — щебетали діти й гордовито випинали груди, показуючи матерям намисто.
Надвечір прийшов Амбо, і від нього я довідався, що в Каліо, найближчому від Букту селищі, кобра вкусила дитину. Нещасний батько схопив її на руки й побіг до мене, але дорогою дитина вмерла, і він повернувся назад. Жителі Каліо збентежені. В нестямі бідний батько почав рубати кокосові пальми навколо своєї хатини, і люди ледве зупинили його. Пальми ж, мовляв, не винні в смерті його маленького сина.
— В Каліо багато хворих, — сказав Амбо. — Чому ти не підеш туди?
— Арикі не пускає, сам знаєш!
— А ти його не слухай!
Я розповів юнакові про нахваляння жерця. Підступність старого шахрая страшенно обурила Амбо. Очі його спалахнули гнівом. Боамбо, хоч і з болем у серці, все ж погоджувався з головним жерцем, але син його повставав проти злочинів шахрая з притаманним молодості бурхливим протестом і нестриманістю. Це надавало мені сили. Я бачив, що він не боїться Арикі і готовий підтримати мене. А його підтримка була дуже цінною, бо всі люди племені поважали молодого мисливця. Вони вважали, що Амбо — їхній майбутній вождь.
Я погодився відвідати Каліо, якщо й він піде зі мною.
— Піду! — не вагаючись промовив хлопець.
— Гаразд, — сказав я. — А тепер ходімо до твого набу.
Тану Боамбо ми застали в хатині. Коли я повідомив його про наше рішення, він нічого не відповів, тільки мовчки глянув на мене, наче хотів сказати: «Навіщо ти тривожиш мене? Я й так стомився від твоїх вигадок».
Він і справді мав вигляд людини, яка прагне лише одного: щоб їй дали спокій.
— Ну, так що ж? — запитав я. — Амбо теж збирається йти зі мною. Завтра вирушаємо.
– Ідіть, — погодився Боамбо. — Вранці я пошлю когось до Каліо — треба попередити людей.
Наступного ранку Амбо чекав мене біля човнів у малій затоці. Він убрався, мов на весілля. У волоссі юнака стриміли два бамбукові гребінці і кілька різноколірних папужиних пір'їн, у вухах погойдувались великі круглі серги, а на грудях яскріли три разки намиста: один з собачих зубів, другий з барвистих черепашок і третій — той самий, що я подарував. З-під браслетів виглядали яскраво-червоyі квіточки хібіскусу і маленькі гілочки райдужного колеусу. Підперезався Амбо новим поясом, сплетеним з червоної та чорної пряжі, обличчя пофарбував червоною фарбою, а на щоках і на лобі провів білі лінії. Новий спис вабив око складною мережкою. В такому вбранні, із списом у руках молодий воїн мав дуже показний вигляд. Щаслива посмішка, веселі іскорки в очах і кожний рух пружного тіла свідчили про радісне збудження.
