шукали нас, але я не наважувавсь озватися, щоб Амбо не виявив моєї схованки. Він, мабуть, теж чує і мовчить.
— Андо! Андо! — гукала Зінга. — Де ти, Андо? Я, здавалося, і не дихав.
— Амбо, де ти? Озвися, Амбо!
Дівчата пройшли зовсім близько і не помітили мене. Тоді я підвівся.
— Де Амбо? — запитала Канеамея. Вона була стривожена.
Я мовчав. Дівчата здивовано дивилися на мене.
— Тана Боамбо сказав нам, що ви подалися в цей бік. Ми чули постріли… Де Амбо?
— Ось я! — несподівано обізвався Амбо, і голова його з'явилась між кущами, зовсім близько, кроків за десять від нас.
У мене аж мороз по спині пробіг. Як він так непомітно підкрався аж сюди? Коли б не дівчата, він би обов'язково виявив мене. На лобі й грудях у нього виступив рясний піт. Видно, за ці жахливі хвилини і він пережив чимало.
– Іди сюди! — махнула йому рукою Канеамея. — Чуєш, Амбо? Іди сюди!
Коли він підійшов, дівчина сказала:
— Ти сердишся, я знаю. Сердишся й на мене, й на Андо. Але знай: Андо ні в чому не винен.
— Винен! — заперечив Амбо, похмуро дивлячись собі під ноги. — Арикі все сказав мені.
— А сказав він тобі, що я ходила до Андо в ту ніч?
— Ні, він про це не знає.
— Знає! — вигукнула Канеамея. — Я сама розповіла йому все. Тільки не сказала, чому ходила, бо боялася. Коди б дізнався, він убив би і мене, й Андо. Тому я й промовчала. А тобі все розповім, хочеш?
Амбо похмуро мовчав.
— Хочеш? запитала Канеамея вдруге. — В ту прокляту ніч я сама пішла до Андо, щоб показати йому біле листя.
— Ти носила йому біле листя? — здригнувся Амбо.
— Так, кивнула головою дівчина. — Носила йому біле листя. Андо бачив біле листя. І воно розповіло йому все, що розповідає і моєму набу.
— О, якщо Арикі про це дізнається! — вигукнув юнак.
Канеамея махнула рукою:
— Не дізнається. Ти ж йому не скажеш?
— Оце і все? — запитав Амбо вже трохи лагідніше.
— Ні, не все. Андо ніколи не збирався стати моїм даго. Одного разу набу дуже розлютився на Андо. Сказав, що знову звелить кинути його у Велику воду. Я перелякалась і сказала своєму набу: «Набу, пакегі — на-най біля. У нього є нанай кобрай, і всі його за це люблять. Якщо звелиш кинути пакегі у Велику воду, люди зненавидять тебе». Набу дуже розгнівався й вилаяв мене. Тоді я сказала: «Набу, я хочу стати сахе пакегі». Набу знову почав лаятись, а потім подумав, погодився й послав мене по Андо. Набу сказав йому, щоб він став моїм даго. Пообіцяв зробити його спадкоємцем семи поясів мудрості і рапуо племені, але Андо відмовився. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Андо не винен, — повторювала Канеамея. — Ти не маєш права сердитись на нього. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Слухай далі, — посміхнулась дівчина. — В день свята Дао я стану твоєю сахе. Тепер ти задоволений?
Обличчя Амбо раптом прояснилось, очі засяяли. Він щосили намагався стримати свої почуття, але марно.
— А тепер потисни Андо руку, — не вгавала Канеамея.
Юнак рвучко потиснув мені руку, щиро посміхаючись. І я відчув, що ненависть його минула, що він любив мене навіть тоді, коли збирався убити.
— Тепер я все зрозумів, — схвильовано промовив Амбо. — Арикі обдурив мене. Він сказав: «Убий Андо! Убий Андо!» І я хотів убити тебе. Але тепер усе зрозумів. Андо не винен.
Він замовк. Очевидно, йому не хотілося завдавати Канеамеї болю, говорити погане про її негідного батька.
— Що було — травою поросло, — сказав я. — Дамо слово не слухати більше Арикі, і наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, _ як місяць.
— Даю слово! — І син вождя знову потис мені руку. — Наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, як місяць.
Ця клятва серед тубільців племені занго вважалася священною, і ніхто ніколи не порушував її.
І розійшлись. Амбо з Канеамеєю пішли вперед і незабаром зникли в лісі, а ми з Зінгою повернули в протилежний бік. Йшли глухим лісом і мовчали. Мисливці були вже далеко. Довкола панувала мертва тиша. Я сподівався, що Зінга заговорить перша, але вона не обзивалася.
— Ти мені нічого не скажеш? — запитав я.
— Стережись Арикі, — промовила Зінга. Таке попередження мені доводилося чути вже не раз і від неї, і від Амбо, і від їхнього батька. Мене це вже не дивувало. Я дуже добре знав, хто такий Арикі і на ідо він здатний.
— А про Канеамею що скажеш? — запитав я знову. Канеамея — хороша. Вона не така, як її батько.
Вона пообіцяла тобі показати біле листя — і не побоялася прийти навіть пізно вночі, коли заборонено заходити до чужих осель. В ту ніч вона зрозуміла, що ти не хочеш бути її даго. І вирішила: «Пакегі не для мене. Я стану сахе Амбо».
— От і гаразд, — сказав я. — А ти будеш моєю сахе? Вона посміхнулась і кивнула головою.
— А довго чекати до великого свята?
— Ще місяць, — відповіла Зінга. — В той день наше плем'я всиновить тебе. Але ти повинен убити сьогодні найбільше кро-кро.
Вона мала рацію. Велике полювання триває всього день, а я ще не вбив жодного бика.
Раптом Зінга зупинилась і схопила мене за лікоть.
— Глянь, — шепнула вона й показала очима вбік. Там, забравшись передніми ногами в річку, стояв
бик. Він підмів голову і тривожно нюхав повітря. Кро-кріт схожий п;і наших биків, з темно-сивою шерстю і гострими, крутими рогами, але з набагато більшим животом, завдяки чому здавався неповороткішим.
Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина! Від несподіванки вона стала дибки і одним стрибком опинилася на березі, але передні ноги її раптом підломились, і вона важко рухнула на землю. Коли ми підійшли, бик був уже мертвий, але очі залишилися широко розплющеними, немов питали: «За що ти вбив мене?»
Кожен мисливець мав свій умовний знак, вирізаний на списі й на стрілах, по якому зразу видно було, хто вбив тварину. Я ж не мав ні списа, ні стріл, тому вирізав на палиці хрестик і встромив у землю біля голови бика.
Ми знову пішли понад берегом, де ліс був найгустіший. Тут шукали порятунку бантенги, яким пощастило уникнути мисливського списа. Раптом щось зашаруділо, кущі розсунулись, і на стежку вийшов дикий бик. Побачивши людей, він зупинився, підвів голову, потім знову нахилив її аж до землі, очі в нього налилися кров'ю. Він люто засопів і посунув на нас. Я прицілився й вистрілив. Бик став дибки, заревів од болю і ще з більшою люттю кинувся вперед. Зінга заверещала й стрибнула в річку. Ледве я встиг заховатися за дерево, як бик пролетів мимо, мало не зачепивши мене рогами. Потім зупинився й повернув назад. Він стояв кроків за десять, і видно було, як горять його очі і збуджено тремтять ніздрі. Зорієнтувавшись, він знову навів роги, готовий кинутися на ворога. Цього разу я прицілився прямо в лоб. Бик ринувся вперед, але раптом немов перечепився і з розгону рухнув на землю кроків за три від мого дерева. Куля влучила в голову, якраз поміж роги. Рана була смертельна. Бик дриґнув кілька разів ногами і заорав рогом землю, гучно сопучи, потім розслаб і більше не поворухнувся.
Тільки тепер я зрозумів усю небезпечність полювання на бантенгів. Для того щоб стрілою або списом
