ми й навчитися, як огорожа була готова.
Така допомога дуже сподобалася плантаторові.
— Чудові люди, сер! — радів він. — А я був про них далеко гіршої думки. Працьовитий народ, що й казати…
Він часто просив мене повторяти тубільцям, що цей город-«секула» — приватна власність Сміта.
— Розтлумачте їм добре, сер. Вони повинні це зарубати собі на носі і поважати приватну власність.
Тубільці дивувались і запитували мене:
— А чому пакегі не хоче працювати разом з нами? У нас городи куди більші за цей.
На таке питання я не міг нічого відповісти. Говорив тільки, що це буде дуже корисно для всіх. Сміт навчить їх краще обробляти грунт і збирати втричі більше таро і ямсу.
— Так нехай прийде до нас на городи та й покаже, — говорили тубільці.
Як не намагався я пояснити їм бажання Сміта мати власний город, вони не могли нічого второпати. А Сміт не хотів зрозуміти їх. Це була вперта людина з твердими переконаннями.
Одного разу, прямуючи до хатини, де жили англійці, я побачив, що плантатор сидить навпочіпки під деревом, а навколо нього з'юрмилося чимало люду. Всі простягали руки і щось просили. Біля Сміта стояла скринька, повна намиста, дзеркалець і дешевих браслетів, а сам він ламаною англо-зангською мовою пояснював людям, що кожний, хто погодиться працювати на його плантації, одержить «дорогоцінність». За робочий день Сміт обіцяв браслет, або дзеркальце, або разок намиста. Показуючи тубільцям брязкальця, він з запалом вигукував:
— Хто згоден? Дивіться, які красиві! Кала-кала! Тацірі! Хто згоден?
Кожен простягав руку і брав хто дзеркальце, хто браслет, хто намисто, не цікавлячись умовами.
— Це нечесно, сер, — докорив я Сміту. — Навіщо ви обманюєте людей? За якусь копійчану дрібничку ви примушуєте їх працювати на вас цілий день…
— Я нікого не примушую, — сердито буркнув плантатор. — Все на добровільних началах. І взагалі попрошу вас не сунути свого носа, куди не просять.
— Але ж ці люди не розуміють, що ви вимагаєте від них.
— Навпаки, заперечив Сміт. — Розуміють, ще й як! Сперечатися було марно. Хіба переконаєш вовка не різати вівцю?
Я відійшов убік і стежив, що буде далі. Звідусіль до Сміта тяглися руки, і як тільки хтось одержував дзеркальце, браслет чи разок намиста, миттю біг додому, радий, мов дитина, якій дали цяцьку.
Коли скринька спорожніла, біля Сміта залишилося двоє чи троє тубільців, та незабаром і ті порозходились. Марно англієць умовляв їх іти на плантацію. Ніхто не звертав на нього уваги. Сміт сумно глянув на порожню скриньку.
— Бачили? — вибухнув він, відкинувши погою скриньку так, то вона кілька разів перевернулася. — Шахраї! Пограбували мене й порозбігалися. Як це можна назвати? Де їхня совість?!
Він говорив крізь зуби, стиснувши кулаки, але нічого не міг заподіяти тубільцям, бо не мав над ними влади. О. коли б це трапилось на Кокосових островах, негайно б з'явилась поліція, і картина була б зовсім іншою. Але тут люди були вільними, і погрози Сміта їх не хвилювали.
— Даремно ви обурюєтесь, сер, — обізвався я. — Пам'ятаєте, коли ми робили огорожу навколо вашої плантації, тубільці допомогли нам, не вимагаючи за свою працю ніякої плати. І ви повинні визнати, що вам і на думку толі не спало віддячити їм. Це вам сподобалось, і ви вирішили примусити їх працювати на городі весь день за якесь брязкальце. Але знайте, тубільці теж не ликом шиті. На всьому острові ви не знайдете жодного, хто б поголився працювати на вас навіть за цілу торбу намиста. Не тому, що вони не цінують ваших брязкалець, а тому, що не звикли гнути спину за інших.
Сміт дивився на мене спідлоба. Він стояв навпроти, нахиливши голову, схожий на бика, що ось-ось накинеться на ворога.
— Мене зовсім не дивують ваші слова, — роздратовано сказав він. — Давно відомо, що ви захищаєте цих зухвалих дикунів.
— Не забувайте, — заперечив я, — що ці «зухвалі дикуни» дали вам притулок і дозволили жити на своєму острові на рівних з ними правах. А що б сталося з тубільцем, коли б його спіткало лихо і він виліз на берег Темзи з однією люлькою в зубах? Чи зустріли б його так, як вас отут?
— Як би там не було, але у нас людину, що зазнала катастрофи, не кинули б у море з каменюкою на ногах, — відповів Сміт.
— Тут ви, звичайно, маєте рацію, — погодився я. — І все-таки я вас виправдати не можу…
— Та мені ваше виправдання непотрібне, — махнув рукою плантатор і додав: — Я дуже добре знаю, що за допомогою вашої діалектики дуже легко перетворити чорне на біле, а біле — на чорне. Але не забувайте: цих чорношкірих не вибілить ніяке сонце. Дикунами народилися, дикунами й помруть. Тільки батіг може зробити з них людей.
І, підкинувши ще раз ногою порожню скриньку, він поплентався до своєї плантації сам.
Зустрівши невдовзі Стерна, я розповів йому про цей випадок. Нареготавшись досхочу, капітан розкрив мені таємні помисли плантатора. А помисли ці були такі: якщо пощастить колись вибратись з цього острова, Сміт збирався знову повернутись на Тамбукту з одним чи двома кораблями й захопити острів. От він і вирішив поки що провадити досліди і виявити, що тут найкраще росте, щоб колись, повернувшись сюди, не витрачати даремно часу.
Мені згадалися слова Сміта: «Чорношкірого ніяке сонце не вибілить». Це було сказано про тубільців, а стосувалось самого плантатора. Так, він докладе всіх зусиль, хисту й хитрощів, щоб домогтися своєї мети: підкорити плем'я.
Так думав я тоді і не помилився…
Частина друга
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Майже щодня я вставав рано, ще до схід сонця, і ходив до малої затоки купатися. В цей час вода була особливо приємна. Вдень від сонця вона нагрівалась, як у лазні, і тільки опівночі ставала трохи холоднішою.
