Після смерті дружини Гахар ще дужче прив'язався до двох своїх онуків і тільки ввечері розлучався з ними, ідучи спати в свою хатину. Він часто водив їх до малої затоки, там діти купались і гралися, а він наглядав за ними, замислений і сумний. Оскільки затока була і моїм улюбленим місцем відпочинку, то ми часто зустрічалися там із стариком і довго розмовляли про життя і смерть.
Одного ранку він прийшов, коли я саме викупавсь і збирався йти, доки сонце не дуже припікало.
– Іди сюди, — сказав Гахар і сів у холодку під віковим деревом.
Настав час припливу, вода заливала частину піщаного берега і хлюпотіла біля наших ніг. Гахар заговорив про великий землетрус, який багато років тому зруйнував усі хатини на острові. Гора вкрилася димом, що його вивергав вулкан; набігла величезна хвиля, заввишки з дерево, під яким ми сиділи, і залила берег. Багато людей загинуло — одні потонули, інші були знайдені мертвими в зруйнованих хатинах. Тоді Гахарові було років десять. Він пам'ятає сильний гул, чорний дим і червоні язики полум'я, що виривалися з жерла вулкана. Гори тряслись аж до підошов, земля підскакувала і підкидала людей угору, як пір'їнки, вони падали покалічені і вмирали, придавлені поваленими деревами, а земля все двигтіла… І я зрозумів, чому люди так бояться землетрусу і чому Арикі так часто питав мене, чи можу я викликати арамру.
Онуки старого Гахара бавилися в теплій воді. Старший хлопчик, Акгахар, заліз по пояс у воду і шукав рибу, щоб наштрикнути на свого тонкого списа, а його молодший братик лежав горілиць на березі, бовтаючи ногами в воді.
Сонце тільки-но з'явилося над обрієм. Від океану повівало приємною прохолодою. На чистому голубому небі не було ні хмаринки. У повітрі літали великі й малі пташки. Висока вершина гори вимальовувалась на далекім обрії, мов величезна піраміда. Навколо було тихо й спокійно. Яскраво-зелене листя прибережних пальм звисало важко й нерухомо.
Раптом маленький Акгахар почав кричати від радості. Ми оглянулись і побачили, що він тримав у руках досить велику рибу, яка звивалась, даремно намагаючись вирватися, — хлопчик міцно тримав її і не випускав. Блискуча луска риби переливалася на сонці, як срібло. Хлопчик укинув рибу в торбинку, що висіла в нього на плечі, і ловив далі. Він вдивлявся у воду, трохи нахилившись уперед, і, коли помічав яку-небудь рибу, кидав у неї списа з назубленим, як у пилки, наконечником. Рибина, що потрапила на списа, вже не могла зірватися з наконечника. Але, щоб проколоти рибу таким списом, потрібна велика спритність і точний удар, бо риба плаває дуже швидко і не по прямій лінії. Тубільці те змалку вчаться ловити рибу таким способом і тільки після багаторічних тренувань стають добрими рибалками.
Над нами пролетіла невелика зграя папуг. Гахар простежив за ними поглядом і, коли птахи зникли за верхів'ями високих дерев, спитав мене:
— Скажи, Андо, ти можеш літати, як ті птахи?
— Ні, не можу, — відповів я, трохи збентежений цим запитанням, яке чув уже багато разів.
— А як ви потрапили сюди з місяця? — запитав мене старик.
По блиску його очей і по напруженню, з яким він чекав моєї відповіді, було видно, що це його особливо цікавить. Навіщо йому брехати? Я вже не раз казав, що ми з'явилися не з місяця, але Гахар не вірив мені. Він вважав, що тільки на «білому» місяці можуть народжуватися білі люди. Так думали всі тубільці, хоч я наполегливо пояснював їм, що країна пакегі не на місяці, а на землі.
— А далеко країна пакегі? — спитав Гахар.
— Так, досить далеко, — посміхнувся я. — За Великою водою є земля, більша від вашого острова. Там моя країна.
— А що є в твоїй країні?
— Білі люди, як я.
— А ріки є?
– Є, більші за Коломону.
— А гори є?
– І гори є вищі за ваші.
— А дерева?
– І дерева, і трава, і квіти, і птахи — все є.
— Значить, і твоя країна хороша?
— Дуже хороша, Гахаре.
— А чому ти потрапив до нас?
На це запитання мені було дуже важко відповісти, бо Гахар навряд чи зрозумів би мене. Все-таки я пояснив, чому втік із своєї країни і як потрапив на їхній острів. Він пильно дивився мені в очі і кивав головою. А коли я замовк, сказав:
— Зрозумів, усе зрозумів. Ти порушив звичаї вашого племені, і воно прогнало тебе. І в пас є такі звичаї. Коли хто-небудь тяжко провиниться, плем'я проганяє його, і ніхто не дає йому притулку. Винуватець блукає по лісах, їсть дикі плоди, і якщо де-небудь збудує собі хатину, люди руйнують її, як тільки знайдуть.
Я пояснив йому, що не я, а інші люди порушили звичаї нашого племені, але вони виявилися сильнішими за нас, і тому я вигнанець, а не вони. Гахар не міг цього зрозуміти, я ж не мав ніякої змоги розтлумачити йому, за що бореться народ моєї батьківщини, бо в мові племені немає понять «фашизм» і «класова боротьба». Тоді Гахар сказав:
— А худий пакегі з білим волоссям каже, що ви прибули з місяця…
Я й раніше помічав, що тубільці не можуть правильно вимовити прізвища Сміта і Стерна. Замість Сміт вони говорили то Шаміт, то Симіт, а найчастіше — «худий пакегі з білим волоссям», а замість Стерн — «товстий пакегі ч білим волоссям». Тільки моє ім'я вони вимовляли легко, перетворивши мене із Антона в Андо. Це ім'я схоже на їхні власні.
— Хто з вас каже неправду? — знову спитав мене Гахар. — Худий пакегі з білим волоссям чи ти?
— А ти як гадаєш, Гахаре? — в свою чергу спитав я. Він подивився на мене й сказав:
— Шаміт бреше. Шаміт — нехороша людина. Шаміт дає Арикі малоу. Арикі п'є малоу і засинає. Щодня, щовечора…
Малоу — так називав Гахар коньяк. І капітан одного разу сказав мені, що Сміт часто пригощає головного жерця коньяком. Сам Сміт випивав по одній-дві чарки, а головний жрець не знав міри, багато пив, співав пісень і танцював, після чого валився без пам'яті і хропів цілу ніч як убитий.
Я не був проти пияцтва головного жерці. Я нічого не втрачав од цього. Алкоголь зробить його безвільним, зруйнує його старечий організм, а може, й зовсім погубить його. Тим краще. Плем'я позбудеться небезпечної людини. Але у Сміта була інша мета. Він просто хотів здобути прихильність головного жерця і не скупився на коньяк. Я навіть підозрював, що Сміт приховує якісь плани і хоче їх здійснити через головного жерця. Але чи обмежиться він тільки ним? Чи не почне він пригощати інших тубільців, щоб прихилити їх на свій бік? «Ні, цього не трапиться, — подумав я. — У Сміта навряд чи вистачить коньяку влаштовувати оргії. Та й не настільки він дурний, щоб не розуміти, що дружба Арикі варта більше за дружбу десятка інших тубільців».
Я спитав Гахара, що говорить про мене Арикі.
— Про тебе? Нічого. Ні доброго ні поганого.
Це було вірно. Відтоді як Сміт і Стерн зажили поблизу головного жерця, Арикі перестав мною цікавитись. Звичайно і я намагався не зустрічатися з ним і якомога рідше потрапляти йому на очі. Це скидалося на негласне перемир'я між двома ворогами, які помірялися силами і більше не хочуть зустрічатися.
Я думав, що після неодноразових марних спроб нашкодити мені головний жрець визнав своє безсилля. Насамперед він спробував настроїти проти мене плем'я, але ніхто не спіймався на цей гачок. Після цього сталася інтрига з Амбо і Канеамеєю. Головний жрець хотів скористатися з кохання юнака до його дочки і примусити юнака вбити мене, але сама ж Канеамея повстала проти підступного батька, і ворожнеча Амбо до мене розвіялась, як дим. Наша дружба з сином вождя стала ще сердечнішою. Арикі програв і цю битву. Що ще міг він придумати? Звеліти тубільцям кинути мене в океан з прив'язаним до ніг
