каменем? Тубільці не послухаються, йому лишалося тільки одне — примиритись і удавати, що не помічає мого існування. Все ж я добре знав головного жерця і вважав, що удаване примирення між нами триватиме недовго. Рано чи пізно прихована ненависть Арикі прорветься з новою силою, як тільки я зроблю що-небудь всупереч йому. І саме тому я вважав, що його пияцтво мені на руку: що частіше він напиватиметься, то рідше згадуватиме про мене.
Так я думав, але незабаром переконався, що жорстоко помилився…
Маленький Акгахар, який ловив рибу в затоці, раптом голосно закричав і кинувся до берега. Ми з Гахаром побігли до нього. Хлопчик уже виліз із води й увесь тремтів.
— Що трапилось? Чого ти кричиш? — спитав його стурбований дідусь.
— Абадан! Абадан! — крикнув задиханий хлопчик.
Очі у нього були широко відкриті, обличчя потемніло від страху. (Я і раніше помічав, що в хвилини страху обличчя тубільців темніють).
— Де? — насторожився Гахар.
— Он він! — показав хлопчик на тихі води затоки. — Сюди наближається! Каліман абадан! Величезний крокодил!
Тільки тоді я помітив довгу морду крокодила, який підпливав до меншого внука Гахара. А дитя, захопившись грою, не помічало небезпеки і спокійно бовталось у теплій воді.
Крокодил швидко наближався до нього. Метрів за десять від берега було мілко, і ноги крокодила торкнулися піщаного дна, а товста спина показалася з води і важко заколихалася. Він був не дуже далеко від нас, і я бачив, як зловісно поблискували його безбарвні очі, а довгі великі щелепи з гострими зубами широко розкривалися. Він поспішав схопити свою жертву. Ми з Гахаром водночас притьмом кинулися бігти до дитини, схопили її за руки і потягли до лісу, коли страшний хижак був уже за кілька кроків од неї.
Крокодил злісно заревів, його рев був схожий на вовче виття і на собачий гавкіт водночас; потім сильно вдарив довгим хвостом по воді і заклацав зубами, як кулемет. Хижак проґавив здобич, і його люті не було меж. Ще раз дико завивши, крокодил незграбно повернувся і швидко поплив назад у глибокі води затоки, його широка спина, вкрита твердими роговими платівками, востаннє блиснула на сонці і зникла під водою.
Тубільці розповідали мені, що в великій затоці водиться багато крокодилів, але в малій затоці ці хижаки досі ніколи не з'являлися, бо не могли перебратися через мілку протоку. Як пробрався через неї крокодил? Було лише одне пояснення: він потрапив у малу затоку під час припливу, коли вода піднімається на два-три метри проти звичайного рівня.
Чутка про крокодила швидко облетіла селище і стурбувала всіх. Невелика затока була улюбленим місцем тубільців. На її рівному піщаному березі вони тримали свої човни, сюди щовечора приходило купатися багато молоді й дітей, а їх веселі голоси допізна відлунював тропічний ліс. А тепер затока відразу спустіла. Ніхто не насмілювався купатися в ній. Люди не виходили на човнах у відкрите море. Рибалки позбулися своєї улюбленої справи. Селище лишилося без риби. Це було справжнім нещастям. Тубільці харчувалися тільки плодами, ямсом, таро і солодкими бататами, але вони швидко їм набридли. Свиней, собак і маленьких напівдиких курей було мало, і м'ясо ріцко з'являлося у їхніх онамах.
Тоді Арикі знову виринув. Даремно я думав, що коньяк Сміта зробить його нешкідливим — він був невтомним у своїй злобі. Мабуть, він тільки чекав першої зручної нагоди, щоб знову почати свої інтриги. Коли чутка про крокодила розлетілась по селищу, головний жрець почав нашіптувати кожному, що Дао послав у затоку цього небезпечного хижака, щоб покарати тих, хто не шанує головного жерця і не прислухається до його порад. Зрозуміло, я був найбільшим грішником і головним винуватцем лиха — так сказав головний жрець тані Боамбо.
Якось Боамбо прийшов до мене в хатину, сів на нари і мовчки запалив цигарку, якою я почастував. З усього було видно, що він хоче щось сказати мені, але не знає, як почати. Завжди, коли він хотів повідомити щось важливе, він довго мовчав, перш ніж заговорити, але цього разу у мене не було терпіння чекати, і я спитав, що чути про крокодила.
— Дуже погано! — відповів вождь, не дивлячись на мене.
Він сидів схрестивши ноги, з похиленою головою, замислений і похмурий. Цигарка диміла в його руці, але він забув про неї, хоч був пристрасним курцем.
— Дуже погано! — повторив Боамбо, важко зітхнувши. — Нема риби. Люди кинулися ловити ящірок по схилах. Збирають черв'яків по трухлявих деревах і різних комах… Діти хочуть риби, але ніхто не наважується наблизитися до малої затоки. Люди бояться крокодила.
— А чому ви не вб'єте його? — спитав я.
— Не можемо, — відповів вождь.
— А ви пробували?
— Так, учора. Ми довго чекали в лісі. Нарешті крокодил виліз на берег погрітися на сонці. Коли він заснув, ми тихенько підкралися з лісу і кинули в нього списи. Вони влучили йому в спину і відскочили, не заподіявши шкоди. Наконечники поламалися об його тверду шкіру. Тоді Арикі заявив, що крокодил священний, і заборонив убивати його.
— Ну, добре, тоді я його вб'ю.
— Як?
— З рушниці.
— Облиш! Облиш! — замахав руками вождь. — Якщо ти його вб'єш, буде ще більше лихо.
— Яке лихо може трапитись?
— Та я ж тобі кажу, що крокодил священний. Так говорить Арикі.
– І ти йому віриш?
— Всі йому вірять. І всі кажуть: «Якщо вб'ємо крокодила, трапиться ще більше лихо».
Скільки я не допитувався у вождя, яке ж лихо може трапитись, нічого не зміг дізнатись. Мабуть, він і сам не знав.
Як і завжди, головний жрець діяв хитро. Він не говорив, яке лихо скоїться, коли хто-небудь уб'є крокодила. А лихо завжди може гранитися з кожним. Застала тебе буря в лісі, і ти сховався під якесь дерево. Ударила блискавка і вбила тебе… Ішов стежкою і випадково наступив на сплячу отруйну гадюку… Або випадково упав з пальми і зламав собі ногу… При кожному нещасті Арикі скаже: «Я ж вам говорив, що трапиться ще більше лихо…» Це була прозора, але лукава хитрість…
Так, головний жрець був небезпечною людиною. Він знав, що я можу вбити крокодила з рушниці, і поспішив оголосити його священним. Навіщо? Що він знову надумав?
А крокодил ставав дедалі нахабнішим і небезпечнішим. Він не міг знайти для себе вдосталь їжі в маленькій затоці, і голод все частіше примушував його вилазити на берег, а співи птахів і крики мавп вабили його в ліс. Одного разу тубільці бачили, як він підстерігав жертву з кущів, іншого разу зустріли на стежці, що йде від затоки до селища. Саме на цій стежці крокодил з'їв свиню. Селище охопила паніка. Всі позамикали дітей у хатинах і не випускали їх надзір.
Тоді Арикі пустив чутку, що крокодилові потрібна жертва. І не яка-небудь, а людська жертва. З'ївши її, хижак сам повернеться у великі води, звідки прийшов…
Так говорило Арикі біле листя. Те саме біле листя, яке ми з капітаном викрали з хатини головного жерця і замість нього поклали вахтовий журнал яхти — так от, це біле листя сказало йому, що крокодилові потрібна жертва! Чи плакати людині, чи сміятися з такої дурниці?
Так чи інакше, чутка про те, що крокодилові потрібна людська жертва, швидко розлетілася по селищу. Підтвердив ЇЇ й Амбо, син вождя. Якось він прийшов до мене стурбований і схвильовано сказав:
— Уїн-уїн, Андо! Арикі знову здурів. Тільки-но я чув, як він казав людям, що крокодилові потрібна жертва. Люди його спитали, кому ж бути жертвою, Арикі відповів: «Андо! Андо, пакегі гена, хай буде жертвою. Так каже біле листя!..»
Біле листя сказало, що я проти Дго і не слухаю порад головного жерця. Арикі багато разів скаржився на мене Боамбо, але вождь захищав мене, бо хотів зробити сином племені й одружити на своїй дочці. Люди слухалися Боамбо і не звертали уваги на слова Арикі, а той довго чекав повеління Дао. І от зараз ідол
