І справді, я бачив крізь відчинені двері, як хтось рушив до хатини з палаючою головешкою — досить доторкнутися до даху з сухого пальмового листя, і вона запалає. Зінга несамовито закричала. Я мусив захищати не лише себе, а й її. Якщо підпалять хатину, то й вона згорить разом зі мною…
Я підняв рушницю і вистрілив у повітря. В ту ж мить голоси замовкли, удари в стіну припинилися і почулося тупотіння босих ніг дикунів, що тікали в селище. Я виглянув з дверей — нікого не було. Нари перед хатиною були порубані вщент. Біля дверей валявся довгий спис із зламаним наконечником. Підпірний стовп був підрубаний майже наполовину і ледве тримався. Поряд диміла головешка.
— Ходім! — гукнув я Зінгу і вийшов з хатини.
Ми пішли в селище. На майдані перед хатиною вождя я побачив тих дикунів, які нападали на мене. Вони ледве трималися на ногах, похитувались і дико горлали, ніби намагалися перекричати один одного. З усього було видно, що вони п'яні. Хто їх напоїв? І навіщо? Щоб вони мене вбили? При моїй появі з рушницею в руках дикуни кинулися врозтіч і зникли в лісі.
В хатині я застав вождя і головного жерця. Вони сиділи на нарах і про щось збуджено сперечалися, а збоку стояв Гахар і мовчки слухав. Коли я ввійшов, вони замовкли. Я гадав, що Арикі злякається хоч рушниці, але він не рушив з місця і не глянув на мене. Від нього тхнуло коньяком. Обличчя його було холодне. Щось огидливе було у всій його миршавій постаті з чорною зморшкуватою шкірою і в гострому злому погляді, який пронизував і примушував здригатися.
— Ти чому хотів мене вбити? — закричав я. — Чому хотів спалити живцем?
— Тому що ти винен у нещасті, яке спіткало наше плем'я, — похмуро промимрив головний жрець. — Крокодил вимагає жертви…
— А ти знаєш мову крокодилів? — спитав я його. Арикі сердито блимнув на мене.
— Ні!
— Звідки тоді ти знаєш, що крокодил вимагає жертви?
— Біле листя мені сказало.
— Дурниці! І я маю біле листя. Воно мені сказало, що Арикі бреше.
— У тебе немає білого листя! — крикнув розлючений Арикі. — Ти брешеш!
— Гаразд! Зачекай на мене тут і побачиш, що я не брешу.
Я швидко вийшов, збігав у свою хатину, взяв одну з книжок, принесених з яхти, і знову повернувся.
— Ось! — звернувся я до головного жерця і показав йому книжку. — Бачиш? І я маю біле листя.
Це справило дуже сильне враження на присутніх. Головний жрець мовчав, ніби занімів. Він просто не знав, що сказати. Я перегортав сторінки книги перед його носом, і він ні на хвилину не сумнівався, що це таке ж біле листя, як і його власне.
Жрець розгубився, але швидко опам'ятався і сказав:
— Твоє листя зробили пакегі, і воно не говорить правди.
– І твоє зробили пакегі, — сказав я.
— Ні! — відповів Арикі. — Моє листя від Дао, і тому говорить правду. Я його мав до того ще, як пакегі з'явилися на нашому острові.
«Цей чоловік — мов кішка, ніколи не падає на спину», — подумав я. Навіть і зараз, коли мені вдалося заронити сумнів у його душу, він не здається, а наполягає на своєму: «Андо, пакегі гена, треба віддати крокодилові…»
Бачачи, що так мені з ним не справитись, я зважився на ризикований крок.
— Добре, згоден, — сказав я.
— Що? — стрепенувся Боамбо. — На що ти згоден?
— Я згоден бути принесеним у жертву крокодилові. Ти ж цього хочеш? — повернувся я до Арикі.
— Так!
— Гаразд, я сам піду до крокодила. Головний жрець жваво спитав:
— А рушницю візьмеш з собою?
— Ні, не візьму, заспокойся. Але буду захищатися, кажу тобі відверто. Або крокодил мене з'їсть, або я його уб'ю.
— Голими руками? — спитав мене Боамбо стривожено.
— Ні, ножем! Ти що скажеш? — знову звернувся я до головного жерця.
— Пана, хай буде так! — кивнув він головою.
Я спитав його, хто дав малоу людям, які хотіли мене вбити.
— Шаміт, — відповів головний жрець.
Того ж дня, перед заходом сонця, я знову зайшов до вождя. Всі, крім Амбо, були вдома. Зінга і її мати готували вечерю у великому горщику, який весело клекотів на вогні, а Боамбо лагодив невелику сітку для ловлі риби. Я тримав у руках великий гострий ніж і міцний мотузок, сплетений з лика пальмової кори. Побачивши мене, Боамбо спитав:
– Ідеш?
– Іду.
– І цим ножем ти вб'єш крокодила?
— Так.
— Не ходи, Андо! — тривожно сказала Зінга. — Ти не зможеш убити крокодила цим ножем. Він тебе з'їсть!
— Не з'їсть! — упевнено відповів я. Але вона не заспокоїлась. Очі в неї налилися сльозами.
— А навіщо тобі мотузок? — спитав Боамбо. — Чи не думаєш ти його зв'язати, перш ніж убити?
— Ні, звичайно, — посміхнувся я. — Я хочу зв'язати ним маленьке порося.
— Порося? — здивувався Боамбо. — Ти хочеш нагодувати крокодила поросям?
— Так, я пожертвую йому маленьке порося, але воно буде останньою його здобиччю. Потім я його уб'ю.
Зінга несподівано встала, підійшла до мене і, взявши за обидві руки, благально сказала:
— Не ходи, Андо! О, не ходи в затоку! Крокодил з'їсть тебе! Я не пущу тебе, Андо! Ти нікуди не підеш!
Вона просила, обливаючись слізьми, але я не міг відмовитись од того, що надумав. Стара Дугао, яка досі мовчки слухала, присіла до вогню і зауважила дочці:
— Залиш його, він уб'є крокодила. Андо розумний і знає, що робить.
Увійшов Амбо з великим мішком на плечах, повним кенгарових горіхів, звалив його на нари, сів до вогню і розворушив головешки. Ноги в нього були мокрі. Доки він грів їх, Зінга розповіла йому, що я надумав убити крокодила ножем.
— Ножем? — він здивовано глянув на мене. — Це правда?
— Правда, — підтвердив я. Він трохи помовчав, а потім рішуче сказав:
— Гаразд, і я піду з тобою. Допоможу тобі…
— Не треба, — заперечив я. — Я сам уб'ю крокодила. Тоді вже Арикі замовкне, чи не так?
— Так, тоді він замовкне, — підтвердив Боамбо. — А люди зненавидять його ще дужче. Вони скажуть: «Андо не винен. Коли б він був винен, крокодил зжер би його». І всі зрозуміють, що Арикі брехун.
Боамбо мав рацію. Якщо мені пощастить убити крокодила, тубільці зітхнуть полегшено і будуть мені вдячні, а балачки Арикі про те, що я в чомусь винен, розвіються, як дим. Це ще більше спонукало мене здійснити свій намір, незважаючи на всю його небезпечність. Вождь знову мене застеріг:
— Гляди, Андо! Ніхто досі не вбивав крокодила, бо у нього товста і тверда шкіра, а спина і хвіст вкриті такими міцними платівками, що ніякий спис не може їх пробити.
— Знаю, — відповів я. — Але на череві шкіра тонка, правда ж? Даси мені маленьке порося?
Вождь кивнув головою і вийшов. Трохи згодом він повернувся з маленьким чорним поросям, яке пручалося і пронизливо верещало.
— Ось тобі порося, — сказав він. — Але знай, що ти сам лізеш у пащу смерті.
Посміхаючись я взяв порося. Мені хотілося мати вигляд людини спокійної і певної успіху, але Зінга не
