стояла біля хатини. Вартові були дуже чемні й уважні, пускали мене до полоненого, але після того, як я виходив, замикали двері і ставали обличчям до них, мовчазні й суворі.
Минув другий день свята. Тубільці танцювали, їли, відпочивали і знову танцювали. Вдень жінки ходили додому нагодувати дітей (дітям, і неповнолітнім дівчатам, і хлопцям заборонялося брати участь у святі), потім знову поверталися на галявину, де не вгаваючи гудів бурум і не замовкали пискливі дудки.
Настав третій день свята. Вдень почали сходитись тубільці з сусідніх селищ. Першими прибули мешканці Каліо, на чолі з своїм ренгаті. Вони прийшли на галявину попарно, з піснями й танцями. Деякі тримали в руках списи й стріли, інші несли на шиї маленькі дерев'яні бубни, обтягнуті шкірою, в які били руками. Всі присутні розступилися й дали дорогу гостям. Співаючи вони обійшли навколо вогнища і далі танцювали на одному місці: переступали з ноги на ногу, трохи нахиляючись уперед, потім випростовувались, відкидали назад голови і вигукували:
— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!
Боамбо привітав їх короткою промовою, на яку відповів вождь Каліо. Після цього гості принесли великі кошики з ямсом, таро і уму і важкі грона бананів, які вони залишили край галявини.
Так само — з танцями і піснями — прийшли мешканці решти селищ: Зурума, Хойди та Балди. Широка галявина заповнилась людом. Знову гучно забив бурум, і почалися танці. Пісні й вигуки тубільців зливалися з гуркотом хвиль і відлунювали далеко в затоці і в кожному закутку густого тропічного лісу.
Боамбо звелів мені покликати Сміта і Стерна, відійти на край галявини і там чекати початку церемонії усиновлення. Ніхто з нас не уявляв, якою має бути ця церемонія, — знали лише, що Арикі гратиме в ній головну роль. Ми послухалися вождя і сіли на невеликому горбку, звідки нам усе було видно. Тубільці танцювали невтомно.
— Діти природи, — замислено сказав капітан, попихкуючи люлькою. — Я б не сказав, що їхнє життя легке. Навпаки, мені воно здається надто примітивним, сірим і одноманітним. Мушу признатися, я починаю нудьгувати…
— Я теж, — озвався Сміт. — Ми народилися в іншому світі. В світі, який відкрив парову машину і залізницю, електрику і автомобілі, літаки і підводні човни. Цивілізація — це велике благо, сер…
— Дивлячись для кого, — зауважив я.
— Для всіх, — сказав Сміт. — Останні бідняки в Англії живуть краще, ніж ці люди.
– І ті, що ночують під мостами Темзи? — спитав я. Сміт готовий був заперечити, але Стерн випередив його:
— Облиште, сперечатиметесь іншим разом, — махнув він рукою. — Наближається найурочистіша частина свята. Зараз плем'я нас усиновить, і Андо одружиться з дочкою вождя. Щасливий! — вигукнув капітан.
— Чому б не одружитися і вам, Стерн? — пожартував Сміт.
— Мені? Ха-ха! — розсміявся капітан. — Женитися в мої роки — це звучить як поганий жарт. Ви читали нашого Діккенса? Пригадайте, як містер Уолер радить синові: «Коли вам перевалить за п'ятдесят і ви відчуєте бажання женитися на комусь — байдуже на кому, — замкніться в кімнаті, якщо маєте таку, і негайно отруїться. Отруїться, Семювел, мій хлопчику, отруїться і потім не шкодуватимете з приводу цього…»
— Діккенс — дотепний жартівник, — посміхнувся Сміт. — Це ж він сказав, що потрібно найменше двадцять п'ять звичайних жінок, щоб дали чоловікові таке щастя, яке може дати одна вдовиця. Оженіться на вдові, Стерн.
– Є одна, на якій би я женився, але вона ще не овдовіла, — пожартував капітан.
— Хто вона? — жваво спитав Сміт.
— Дружина Арикі.
— О, дружина Арикі! — вигукнув плантатор. — Вибір непоганий!
— Та от тільки біда, що там уже е претендент, — все в тому жартівливому тоні додав капітан.
— Хто ж це, Стерн?
— Той, хто щотижня дарує їй по разку намиста.
— О, будьте спокійні, Стерн! Коли вона овдовіє, я вам віддам її разом з усім намистом, яке їй дарував. Навіть згоден стати вашим сватом…
До нас підійшов Амбо, задиханий і спітнілий від танців, але весело збуджений.
— Ходімо до вогнища, — сказав він. — Зараз наше плем'я вас усиновить. Ходімо швидше!
Настав довгожданий час. Ми підійшли до вогнища. Бурум і дудки замовкли. Всі скупчились навколо нас. Настала урочиста тиша. Підійшли Арикі й Боамбо. В обох обличчя були вимазані чорною фарбою, у волоссі стирчало різноколірне пір'я, намисто на грудях і черепашки на нових поясах при світлі вогнища блищали, наче срібні.
Боамбо проголосив коротку промову. Він сказав, що багато місяців тому на їх острів прибуло троє білих людей, троє пакегі гена, і плем'я повелося з ними згідно з велінням великого вождя Пакуо — кинуло їх у Велику воду. Один з пакегі потонув, а двоє лишились живими. Потім з'явився ще один пакегі і теж залишився на острові. Всі троє пакегі — хороші люди, і племені слід їх усиновити.
— Вірно я кажу? — звернувся вождь до натовпу.
— Вірно! Вірно! — почулося з усіх боків.
— Згодні ви їх усиновити? — спитав вождь.
— Згодні! Згодні!
Боамбо зробив крок назад. Тоді Арикі став на його місце і почав свою промову. Він повторив історію нашої появи на острові і наприкінці вигукнув:
— Чи вірно, що всі пакегі — хороші й корисні люди? Арикі говорить: ні, не вірно! Андо, пакегі гена, — погана людина. Андо, пакегі гена, порушує звичаї нашого племені. Андо, пакегі гена, не слухається Арикі. Арикі каже: «Не ходи в Каліо, Андо!» Але Андо, пакегі гена, не послухав Арикі. Андо, пакеті гена, ходив у Каліо. Вірно я кажу? — звернувся до мене головний жрець.
Я розгублено мовчав. Слова Арикі були як грім серед ясного неба. Він звернувся до натовпу з тим же запитанням, але ніхто йому не відповів. Усі мовчали.
— Вірно! — вів далі головний жрець. — Андо, пакегі гена, ходив у Каліо. Всі знають це. Арикі каже: «Дао наш благодійник. Дао створив рибу у Великій воді. Дао обвішує дерева плодами. Дао посилає дощ на землю, і земля родить таро, ямс і уму». Чи вірно говорить Арикі? — знову звернувся він до тубільців.
— Вірно! Вірно! — озвалося кілька голосів.
— Ну, гаразд! А що каже Андо, пакегі гена? Він каже, що Дао з дерева. Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева. Так говорить Андо, пакегі гена. Вірно це? — знову звернувся він до мене.
Я знову не відповів. Все це було так несподівано, що я просто не знав, що робити. Я ніколи не думав, що в цей вирішальний момент Арикі встромить мені ножа в спину. Я поглянув на Сміта, але він одвернув голову, уникаючи мого погляду. Мені пригадалося, що плантатор говорив про примхи долі, і подумав: «Невже він знав, що головний жрець буде проти мене? — Але одразу ж відкинув цю думку. — Ні, не може бути! Якби він знав, що мені готує Арикі, неодмінно попередив би мене, щоб я вжив заходів. А може, тому й мовчав, щоб захопити мене зненацька? Не може бути! Не може бути!» — повторював я в думці.
— Андо, пакегі гена. — погана людина, — говорив головний жрець. — Арикі каже: «Дао дав Арикі біле листя. Біле листя розповідає Арикі про все, що думають люди, — і хороше, і погане. А Андо, пакегі гена, каже, що немає ніякого білого листя, що Арикі бреше. Ну, гаразд! — урочисто промовив він. — Ось воно, біле листя!
Він розгорнув плетену ганчірку, яку тримав у руках, і, високо піднявши вахтовий журнал яхти, підвищив голос:
— Ось воно, біле листя! Ви бачите його — ось воно! Тепер скажіть, хто з нас каже правду? Арикі чи Андо, пакегі гена?
Всі стояли мовчазні й насторожені. Арикі трохи помовчав, але оскільки ніхто не відповів, знову заговорив:
— Андо, пакегі гена, бреше! Андо, пакегі гена, проти Дао! Він не може бути сином нашого племені! Не може бути, ні! І жоден рід не усиновить його. Жоден! Анге бу!
Настала мертва тиша. Чути було тільки потріскування вогню та шум хвиль. Боамбо стояв на місці,
