— Цей Пенчо — справжній артист. Настільки у нього все натурально, що просто сумніваєшся, чи це та сама людина? Прямо як по нотах розігрує доброзичливого дідугана.
Розповівши. Кірєєву подробиці свого візиту до Пенчо, Шагін з цікавістю заглянув йому у вічі, чекаючи, що вирішить майор.
— А, ви що ж, думали хіба, що як тільки, до нього зайдете, то відразу і застанете йога за передачею таємних повідомлень по рації? — посміхнувся Кірєєв. — Або що він в цей час готує вибухівку для диверсійного, акту? Ні, дорогий! Не так все це просто, на жаль. Але вже і те добре, що ми розташування його кімнат тепер знаємо і. обстановку в них.
— Треба думати, що сьогоднішня, ніч пройде спокійно, — чи то запитав, чи то зробив висновок лейтенант.
— А це ще побачимо, — знизав плечима Кірєєв. — Хто у нас сьогодні в дозорі?
— Єфрейтор Марченко, — товаришу майор.
— Ну гаразд, ідіть відпочивати.
Було біля дванадцятої години ночі, але спати Кірєєву ще не хотілося. Він погасив світло, відчинив вікно і запалив папіросу. Ніч була темна, душна. Дуже пахло квітами, що росли під вікном. Навколо було тихо, тільки десь далеко тріщали коники…
І раптом пролунав різкий звук телефонного дзвінка, ший здався майору незвичайно голосним. Кірєєв здригнувся від несподіванки. Скочивши з підвіконня, він майже бігом кинувся до телефонного апарата.
— Біля телефону майор Кірєєв.
— Говорить черговий хазяйства Пчелов, товаришу майор. — (Пчелов був командиром авіаційної частини). — Повідомляю, що, здається, з'явився довгожданий птах. Курс у всякому разі збігається. Ви зрозуміли, товаришу Кірєєв?
— Зрозумів.
— Тоді дійте. Птаха засікли п'ять хвилин тому — значить, хвилин через п'ятнадцять він буде у вас. На зворотному курсі ми його приземлимо, звичайно.
«Як же це виходить, — подумав Кірєєв. — Пенчо Вереш сидить собі дома, а літак, якому він повинен подавати сигнали, вже майже в районі, де повинні вистрибувати парашутисти. Та чи той де Вереш? Чи немає ще й іншого Верегла?..»
Майор засвітив світло і, поглянувши на годинник, швидко кинувся до кімнати, в якій спав лейтенант.
— Шагін! — крикнув він. — Вставайте швидше!
Лейтенант миттю скочив з ліжка і, ще не зрозумівши після сну, що трапилося, схопив штани і одягнув їх з незвичайною спритністю, виробленою тривалим тренуванням у військовому училищі. Ще декілька секунд — і він уже натягував на свої широкі плечі гімнастьорку.
А майор Кірєєв тимчасом дзвонив черговому місцевого гарнізону.
З його уривчастих слів лейтенант зрозумів, що майор просить підняти по тривозі черговий підрозділ для спіймання парашутиста.
— Наших теж піднімайте по тривозі! — закінчивши розмову з черговим, обернувся Кірєєв до Шагіна. — 1 швидко за мною до будинку Вереша!
Поки Шагін побіг будити солдатів, Кірєєв поспішив до будиночка Пенчо. У зарослях чагарника тихо оклякнув його єфрейтор Марченко.
— Ну, як тут у вас? — ледве переводячи дух, спитав його Кірєєв.
— Все в порядку, товаришу майорі — бадьоро відповів єфрейтор.
— Хіба Вереш не виходив?.. — здивувався Кірєєв.
— Ні! Спить, як бабак!
«Що ж робити, хай йому чорт! — Лоб майора зразу став мокрий. — Невже помилились? Як він може спати, коли літак ось-ось буде над Лужковим?»
Кірєєв прислухався, намагаючись впіймати шум авіаційного мотора, але замість цього почув лише важке дихання Шагіна, який підбіг до нього, і приглушений тупіт солдатів, які бігли.
— Шагін, — наказав Кірєєв, — стукайте до Вереша!
— А коли це не той?
— Стукайте, вам кажуть! — майже крикнув майор.
Лейтенант кинувся до вікна будинку Вереша, а єфрейтор Марченко побіг у двір до другого виходу. Шагін стукав спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше, але ніхто не озивався.
— Ламайте двері! — наказав майор, вихопивши пістолет з кобури.
Лейтенант і два дужих солдати налягли на легкі двері, і вони з гуркотом злетіли із завіс. Кірєєв засвітив ліхтар і першим вбіг у будинок, освітлюючи одну за одною обидві кімнати. За ним ішли Шагін і Марченко. Лейтенант заглянув під ліжко, єфрейтор розчинив гардероб.
— Проґавили, значить, Марченко? — роздратовано промовив Кірєєв. — Джека швидко!
— Єсть, Джека! — відповів молодший сержант, відпускаючи накручений на руку поводок овчарки, яка рвалася вперед.
— Дайте Джеку понюхати що-небудь, і нехай візьме слід! — наказав майор.
Вибігши у двір, він поспішно поглянув на небо. Літака все ще не було чути.
Кірєєв зняв кашкета і ребром долоні змахнув піт з лоба.
— Чорт би його взяв, гада! — почув він приглушений шепіт єфрейтора Марченка. — Через димар він вискочив, чи що? Адже я очей не зводив з його дверей…
— Припинити розмови! — незадоволено промовив Кірєєв.
— Джек взяв слід, товаришу майор, — доповів Шагін. Кірєєв побачив високу фігуру молодшого сержанта, який пробирався через городні грядки слідом за Джеком.
Майор наказав лейтенантові силами чергового підрозділу гарнізону оточити лужок, на який, найімовірніше, міг бути скинутий парашутист, а єфрейтору Марченку і автоматникам скомандував іти за ним.
Проминувши город, Джек рвався вперед все швидше і швидше. Тепер за ним доводилося вже бігти, а Кірєєву все ще здавалося, що вони йдуть дуже повільно.
— Шумить наче, — задравши догори голову, невпевнено промовив єфрейтор Марченко, який біг поруч з майором.
Кірєєв зупинився і прислухався. Так, тепер і він почув далекий, але вже виразний шум авіаційного мотора.
А Джек все тягнув і тягнув уперед, пориваючись Через широкий луг до узлісся. Селище. залишилося далеко позаду, коли літак почав робити широкий розворот. І майже зараз же, метрів за триста від групи майора Кірєєва, на узліссі часто заблимало червоне очко сигнального ліхтаря.
— Вперед! — неголосно сказав капітан, виймаючи пістолет і кількома великими стрибками обганяючи Джека.
Попереду все ще сигналили. Світло спалахувало то з короткими, то з довгими проміжками. Скидалося на те, що сигнальник передає щось за допомогою азбуки Морзе. Та ось ліхтарик спалахнув востаннє і більше не засвічувався.
За два кроки від майора тепер починався ліс, і Пенчо Вереш був, очевидно, десь зовсім близько. Кірєєв зупинився, щоб за звуками його кроків визначити, куди попрямував Пенчо, відчувши небезпеку, — в тому, що він виявив переслідувачів, не було сумніву. Однак навкруги було тихо.
Кірєєв подав автоматникам сигнал, щоб вони розійшлися в сторони і взяли Вереша в кільце.
Але тут Джек, який впевнено йшов по сліду Пенчо, несподівано зупинився і, відшукавши в траві якийсь темний предмет, з приглушеним гарчанням почав трясти його. Молодший сержант-провідник Джека — нахилився і намацав руками кепку.
Не могло бути сумніву, що кепка належала Пенчо Верешу. Але чому він загубив її тут? Майор нахилився і, освітивши кишеньковим ліхтариком собаку, побачив, що Джек стоїть на задніх лапах біля дерева, розлючено дряпаючи кору стовбура.
— Ану, хто-небудь до мене! — покликав Кірєєв. Звідкись із темряви виринули єфрейтор Марченко і ще декілька автоматників.
— Трусніть, хлопці, це деревце! — наказав їм майор.
