проривається, розбиваючи кручi мiж них, i грючить по камiнню й високо прускае, перелiтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилi, б'ючiй та стрибаючiй, крутиться й вертиться. Окрiм ясного того неба угорi та грюкучого Днiпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнiї гаї, що позлочуванi вони iскряним сонечком.
Старший брат i усiм отаман сидить, люлька його згасла, i дивиться вiн у землю, i нема в його лицi нiчого, опрiч обичайного суму та моцi.
А iншi брати не так: один грошi лiчить, а коло його другий дивиться неначе з гнiвом, неначе з погордою на їх; третiй знов теж дивиться, i чи вiн сумнiвається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усiх до стiни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки пiд голову, мов порiшивши вже з усiми нудними докучними думками навiки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тiльки вилiтає iскра та дим в'ється й повiває своїм звiєм невеселi їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, i з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько бiднесеньке сповнене туги та ще гiркої притуги.
А у печерi анi золота, анi серебра, анi камiння дорогого. Гола, сiра це печера та й бiльш нiчого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.
Вечiр наступав тихий та рожевий. I усе порожевiло: кременистi шпилi, грюкучий Днiпро унизу, далекiї темнiї гаї на верховинах гiрних i прудко пролинувшая пташка понад Днiпром. Лiсова берiзка легесенько звiдкись запахла, i очi не знаходили округи, де було їй тут зрости, нiжнiй квiточцi на дикому каменi.
Середнiй брат, що, здавалося, спав, разом пiднiс голову й промовив: 'Чи не пора?'
Усi оглянулися, i два голоси йому одказали:
— Ще не пора! Ще рано!
Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.
Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, — потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.
— Пора, — каже старший брат i устає.
В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.
VI
Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела дорiженька! Де глянути-усе цвiте й пахне, про що здумати — усе любо, та мило, та ясно!..
Як тепер усе добре: i згадувать колишнi напастi й лихо, i забiгти мислонькою уперед, у пришлiсть одрадiсну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупi, як господарюватимуть разом.
— Будемо жити самi двойко, — каже козачка, — адже ж у нас нiкого нема!
I двi пароньки найщасливших очей iзглянулися iз собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку- вона змiнилася на лицi й промовила:
— А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькi?.. Та сльози й побiгли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голiвкою припасти. I, наплакавшися ревними сльозами, козачка пiднесла голiвку i знов промовила:
— Нiколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвiту. — Як їх бог милує.
Почалася в їх тодi мова про братiв, i усякi здання. помисли й надiї усякi певнi уявилися… I в пришлостi палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньцi, як жадалося її сердечку. А козак на все согласнии
У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темнi гаї з усiх бокiв, сонечко, що за їх заходило, i управо якийсь хуторець.
— Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак всмiхаючись. — От тобi маєш! Дивись пiсля того в яснiї оченята так i дорогу прогледiш!..
Яснiї оченята одказали йому таким поглядом, що вiн знову забув про дорогу.
— А он дорога попереду, каже Галя, показуючи вперед.
Упередi лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з'їхали, попали, самi не знали коли й як.
— Шлях є та кудою вiн проводить? — каже козак. — Треба пiд'їхати до хуторця й поспитатись.
I козак, вiдрiкаючись наперед дивитися в яснiї оченята, звернув волiв до хуторця.
Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тiльки можна по землi, зарiс вiн червоним маком пломенистим; мак поспiль вкрив городи коло кожнiсiнької хатки снопчиками та жмутками рiс при дорозi; то забиравсь на дашок одною квiткою пишною, то цiлою сiмейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, i здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огнi
— О, який мак! — покрикнула Галя. — Що ж за пишнiї маки! Я собi насiю такого!
Пiд'їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стрiли молодицю з дитиною на руках i поспитали, де шлях у Гли6ове.
— Не знаю, такого села нема. — одказала молодиця.
— А якi ж коло вас села? — спитався козак.
— Хрумово, Iваньково, Кривушино…
— А далеко Кривушино?
— О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.
— А як туди проїхати?
— Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потiм… Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.
— Чому?
— Та чутно — розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! — спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, — ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв…
Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, — вона, тiльки почувши сеє, засмiялася i вхопила вола за роги.
— Малий козак, та смiлий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, — Галине сердечко до всiх озивалося.
— То прощавайте, спасибi вам! — каже Михайло молодицi. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.
— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.
— Спасибi, щаслива дорога! — одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!
Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.
— Бачте, який! — каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали їй усмiхом.
— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.
— Сей, сей самий. Тiльки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…
— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.
Ще всмiхи, ще вклони й пожадання добрi — i от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, i млин не шумить, i їдуть вони гаєм, то спускаючись к Днiпру, чуючи його прохолоду, то знов пiднiмаючись високо й прислухаючи тiльки плески та лелiння хвилi Днiпрової.
