VII
— Коханий, — говорить Галя, — а що як справдi нападуть на нас розбiйники?
— Боїшся, Галю? — пита козак.
Галя не боїться, а як бо нападуть?
Не бiйсь, миє серце, то все верзiння, говорить козак — Бувай собi спокiйненька, Галю!
— О, нi, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, — одказує Галя.
I їхали вони далi темним гаєм та усе щасливi розмовляли про щастячко. А гай усе темнiв, i Днiпро усе шумiв бистрiш. Спершу оступав гай шлях, i їдучи вони чули пахощi гайових квiток, потiм гай наче разом знявсь i по обох боках виситься голе камiння, а на них, наче настромленi стрiли, сосни чорнi,а внизу назустрiч їм б`ється Днiпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щiлину. Тiльки що встигло мигонути проти очi їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Мiцнiї руки спинили вiз, вхопили Галю, притиснули козака.
Галя примогла тiльки скрикнути; боротись почав козак.
Недовга боротьба: хтось один упав i застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, i козак зашатавсь i впав коло Галi. У жаху вона схопила його i притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки… уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:
'Не дихає! Мертвий!' I страшний плач чувсь, i глухе питання: 'Де поховати лучче?' I ступа у той i у той бiк, пошукання, i рили землю, i викидали землю з ями…
Нiч минала, усе округи свiтлiшало]. Кров, що вливала руки, сякла, холодiла; здалеку поза деревами копали яму й мигтiли люди — близько нiкого…
Та от хтось наблизивсь. Ще у бiльшому жаху Галя мiцнiш притулила до себе козака свого й поглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квiтка в яла, i здавалося, жалко йому було Галi, та як зглянулися їх очi, вiн затрепетавсь разом i хутко спитав:
— Звiдки ти? Чия ти?
— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло
Києва, у хатцi на луцi… Нi, нi-бо, не те… Я замiж пiшла, i от мiй козак…
— Галю-промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, -Галю, сестрице! Чи ти пiзнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його i багато й гаряче його цiлувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далi спитала: — А де ж другi брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?
Наче вменшився її жах I страх; вона пильнiш подивилась округи. Менший брат покликав других братiв, i вони прийшли з-поза дерева.
— Се наша сестра Галя! — каже їм менший брат.
— Се я, братики рiднi! — промовила до їх Галя, та вони чогось не пiдходили до неї вiтатися, й старшого брата зовсiм не було помiж ними. I обличчя в них такi страшнi, такi чуднi… жах знов напав Галю!
— Де старший брат? — спитала вона. — Де вiн! — Жах усе бiльш та мiцнiш її понiмав i посягав, i з почину вона нiчого не здолала зрозумiти, потiм далi все вже зрозумiла, усе побачила iфозiбрала.
Вона бачила старшого брата мертвого пiд дубом i знала, що забив його Михайло її. Вона була на похоронi й бачила, як старшого брата опустили вкупi з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, i вона прощалась з обома… Та чудно якось усе змiшалося в неї у головi i навiть якось чудно очi бачили й уха чули: то вона думала про iграшки з братами на луцi, про покiйну неньку, й нагле уявлялась у думцi молодиця з дитиною смiлою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, i, усмiхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви i прислухала Михайлового голосу, то Днiпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй — стогнуть, бачилося — голе камiння, темнi гаї, - а разом вечiр весiннiй — чаруючая квiтуща свiжiсть i в далю-далi велике бiле село на горi… То усе живе, одрадiсне й дороге, — то усе мертве, поховане дороге… Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя, i вона йому всмiхається й дуже раденька… А от i всi брати сидять рядочком на землi, тiльки нестає старшого, нема старшого…
Нагле якийсь свiт наче — i пам'ять, i розум, i жах знов напада, пiйма i посяга, i в жаху вона кидається бiгти i бiжить-бiжить до Днiпра i в жаху вкидається у Днiпро. За нею брати по слiду, та Днiпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре камiння, й дарма брати ходять понад берегами, — у бистрих нуртах нiчого не видно, опрiч одкиду неба ясного, гаїв та шпилiв округи.
