І
Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько — шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована. І в кімнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, — і кріслечко, і столичок, усе як слід, по- панськіи. Було, пані кам'яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї і собака з міді кований, і зайчик череп'яний, мережані ушка. Все те ні до чого, а вкупі воно блищить і на очі навертається, і рябіє — аж б'є. А найдорожча штука-висів у неї на стіні пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як ніч, з золотими перснями на руці, - її батько покійний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панії з гостей, кожному пані оповістить: «Се мій татонько покійничок!»
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зітхнути. Прийде якнй-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: «Це мій батько — князь!»
Другому, пихатому, багачеві, зітхаючи: «Ото, як мій батенько живий був, — ось із його малювання, — не знала я біди!» А третьому, щирому й молодому хлоп'яті: «Що, — каже, — те світове — і вельможність, і багатство? От був мій панотець — князь, великого чину дойшов…»
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батьківщину, зоставив їй тільки будинок невеличкий у місті з садочком і двором, бо то була її материзна — того вже не зміг прогайнувати.
Чотири кімнаточки було кругленьких в тім будинкові: створчаті вікна, рундучок з піддашшям. За будинком садочок густий, старий вже.
Зелений двір травою високою поріс; од воріт дві стежечки по йому бігло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гілляста яблуня стояла.
Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, — з того й жила, небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панії було байдуже.
Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали…
Не гадки нашій панії по такому життю…
II
Мене їй подаровано. Я родом із Глущихи; була колись Іваньковських панів… Жила я в батька-матері, - боже мій милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тоді мені!
Оженився наш пан, і взяли мене на вслугу до молодої панії. А вона, ся вже моя пані, у пригоді якось їй ставала. Гостює, було, місяць або й більше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:
— Що мені робити? Нема слуги! Чи не дасте ви мені яку з ваших?
— Чому ні? Беріть собі, котру схочете.
То вона і взяла мене, і завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене і батько і мати померли; без мене рід увесь перевівся. Зосталась я сама одна у світі.
Жила я в панії років з п'ять. Спершу я сама була в неї, а далі, як уже столовників завелося багато, пані взяла свою кріпосну молодицю з дочкою. Доти пані їх держала у якихсь приятелів своїх, бо в неї, окрім сього двору, не було ні садиби, ані кроку землі своєї: усе спродане, — тільки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдаті, і довго пані виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вільного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у місті, щоб не збаламутились за вільність Проти неї, зайшовши у ради, в совіти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка — Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привітна: якась хмара повила її навіки. Чи пані свариться, чи б'є (бо хоч пані і не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спідницю дарує або хустку — Чайчиха прийме усе мовчки й одійде. Роботяща, покірна людина здається з неї, поки не глянеш на ті брови здвигнуті, чорні, на ті очі ямкуваті, огнем блискотючі.
Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидячи на лавці. Звісно, чоловік і в щасті, то часом смуток обіймає — не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!..
Ні!.. Втомишся терплячи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, — та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, — місяці, роки пам'ятатимеш…
Сумно мені було, і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі порається.
— Горпино! — кажу. — Ось я журюся, я плачу, а ви все однакові. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:
— Чому ні?
— Господи! — кажу знов. — Як я колись молодого віку жила в батька, в матері!
— А я, — каже, — вік ізвікувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
— Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? — знов питаю.
— Ні, мене взято з сім'ї маленькою. Батька й матір ледве зазнаю. І вони чи пізнали б, упослі мене побачивши!.. Та не бачили — вмерли.
— А чоловік ваш, небіжчик, звідки був родом?
— З того села, де я жила з панами, з Горієвки. Дворак був. — І довгенько ви жили з ним?
— Півроку.
— Господи! І не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
— Сп'янчивсь і вмер.
По сім слові вийшла з хати, і вже ніколи я до тієї речі з нею не верталась.
III
Було надвечір одробимось, пані куди в гостину піде, — сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить.
Настя щебече з сусідчиною дівчиною. Жила проти нас міщаночка. Сирітка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дівчина була! Очі в неї були ясні, коси довгі, великі, чорнорусі, а личко — як яблучко. Було, як не побачиш, весела собі, щебетлива, і голосочок був у неї — наче струмочок прудко біжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рідні — все, було, вкупці. Діла небагато в Насті: ще тоді вона тільки з дітей виходила; от собі й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
— Горпино! — кажу, — чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселіш вам було б…
— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дійде.
— А на мене, — говорю, — то я б із малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…
— А дитина то п'ятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!
— Що ж! — кажу;- добрий чоловік пожалкує!..
На те мені Чайчиха нічого не відказала.
