удень же роби мені добре, ледащо! Нехай тобі всячина!»
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечері тільки пустила, — вона й зникне до ночі.
XII
Найшлася в Насті дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» — застогнала і, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привітить, та підношу до неї тихенько.
— Бог… — кажу, — дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, і понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, — каже, — горе да горе…».
Я й собі кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привітали — сумом та плачем! І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала більш іще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене і дитину попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твій тато не прийде одвідати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Він і не спитає ніколи… А ти мене, янголятко, не клени». Отакі, було, слова промовляє, а сама до дитини всміхається і ладки їй б'є. Б'є ладки, — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не підійде до дитини, не гляне — біжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Насті два дні, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залізом пекли: «Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вічная… Помилуйте мене, пустіть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обік мене сидить, лихо мені в вічі дивиться!»
А пані все не велить пускати та жалкується столовникам: «Які сі люди п'яниці!
Мабуть, вони вже іншу істоіу мають, не таку, як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годі!.. Пхе! А дитя своє зовсім занедбала, — пропадає дитя».
А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей ні сорому, ні совісті, ні душі десь немає!»
Да так і судять собі, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дійшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хаті темно, бо надворі нахмарило, далеко грім одгримує, вітерець заліг десь, тиша…
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зітхнуло разочок, і душечка її одлетіла… Ні Чайчихи, ані Насті не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стіл заслала і на столі її положила. Збігала — свічечку купила, засвітила в головках… ручечки їй зложила…
Прийшла Горпина, перехрестила, поцілувала холодну онучечку і довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднісінькі! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цілує, у голівку цілує. -Яке ж німе! Колись-то квилило тихенько — тепер німе… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слізьми обсипається, наче й горює, й радіє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
— Горілки треба, горілки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же?
Що ж? Все треба горілки… Побіжу! І побігла, і до ночі не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зіллячком уквітчали. Уночі Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голівку цілувала. Коло труночки й звалилась, і заснула, і все: «Добре, добре, їй же богу, добре!» Все те слово промовляла.
А вранці прокинулась, побачила труночку, — іздригнулась, збіліла.
— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:
— Насте! Насте!
— Пустіть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досі, до самої смерті її…
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, ніби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку — її не було; а потім, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза і біла- біла, стомлена така прийшла, — нічого в нас не питала…
Після сього ще гірш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося… матінко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нікуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лиці міниться, здригається, труситься, — от начеб вона собі смерті чи… волі ждала!
Питаю — мовчить. І так три дні. На третій день увечері промовила слово:
«Обманив!»
— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобі таке? Скажи ж мені, моя безталанна!
— Що мені зробити? Я піду до його, піду… Або я його з світа зведу, або сама зійду. Він мене впевнив, що в понеділок волю пришле… Піду, піду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побігла. Я за нею, сама старій кричу: «Лихо, горе буде!»
А стара тільки головою кивнула, ніби й не ждала іншого.
Біжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобі поможу у всьому».
Не слухає, біжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Насті до ночі; нема уночі; не прийшла і вдень. Посилала пані шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обідню добу, іде вона і два москалі її проводять.
Кинусь я до них:
— Голуби мої сизі! Що ви з нею робитимете?
— От баба здуріла! Певно, всі ви дурного роду! — каже мені сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От і ся, — на Настю показує, - тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.
— Яка воля? — питаю, не розуміючи.
— А вже ж вільна буде! От яка!.. Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара! І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, — от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла — та мусила вже.
От як зібрали нас в останній раз та об'явили, що ми всі вільні, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панські, - як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тільки приказує: «Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!»
Зійшлися сусіди, товплються на улиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють.
