багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, — вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний — вiн i любив якось, наче бився.
Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об неї не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, — вiн усiх за те вiдцурався людей: i своїх рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi їй послали.
Тяжко було одного дня батьковi дуже, — мати сидiла бiля його та й каже:
— Друже мiй! Дитина наша приїде до нас.
Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:
— Катря до нас приїде.
Дожидали Катрi — Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав — як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив — чому не їде, чи буде — анi одного! Тiльки звечора казав: 'я помру завтра'. На завтра i вмер вiн.
Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише, 'молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу вiддала, — будуть поминать, будуть грiхи iзбирать…'
Знов жилося…
Була в нас у слободi бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, — то, було, стрiнешся iз нею, питаєш: 'Що робили ви?' — 'Воду носили, бублики пекли', — одкаже вона спокiйно. 'А завтра що робитимете?' — 'Води принесемо, бублики спечемо'. — 'А позавтрому?' — 'Будемо воду носити, будемо бублики пекти'.
Вмер в їх хазяїн — дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.
— А що в вас?
— В нас хазяїн вмер, i поховали.
— А тепер як?
— Воду носимо, бублики печемо.
Дiвчина було говорить спокiйно, стоїть свiжа — а тут б слухати нiяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече… Бувають такi в бога!
Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима з морозами — усе здавалося якось нудно, якось докучливо… Були в нас давнi радощi; були в нас старi сумування — до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вiтаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги — якi поля, якi луги! Аж смiється щось в тобi…
А вже як життя лiчиш своє понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже: що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'їiшне!
Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi… Часом звали нас на весiлля — ми ходили на весiлля… Найчастiш я ходила до Марусi.
Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiркої, та од живої води… їй сонечко не так свiтило, як нам; їй i пташки iначiй щебетали…
XXI
Чи великий, чи малий час збiг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузi була:
— Отсе й менi вмирати, — каже, — отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси — нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!
Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.
— Отсе, не їде Катря! — мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвiдати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?
Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: 'молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала — будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати'.
— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати i заплакала. — Поховай мене, Химо, — говорить менi. — Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! — усе прохала мене.
Перед смертю говорила:
— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, — послужи їй, серце, не покинь!
Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо i сумно вмерла.
Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.
Дiждали.
Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, — ранок славний, ясний, пахучий: уночi дощ перепав.
Я вибiгла за ворота.
— Катренько, де ти?
Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.
Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає — забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…
— Ох, як же втомилися ми, — почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi свої ряси одну по другiй. — Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.
Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз своїм поглядом безпричасним… А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..
Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!
Черниця знов говорить:
— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко пiдбилося на снiдання…
Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує i не озивається.
— Сестро! — до Катрi, посмикаючи її мiцненько за рукава. — Треба нам пiдживитися?
— Як завволите, сестро Меланiя, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла.
— Дiвчино! — прикликає мене сестра Меланiя. — Ходи лишень ближче, — як на iм'я?
— Химою звуть, — кажу.
— Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?
— Зараз iзготую, — кажу.
Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хлiб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляє, - жвава та хапкая. Господи-свiте!
Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила її рукою од столу, накриваючи, — Катря сiла на лавцi тодi.
