— Катре! — промовила Маруся, — в мене дiти.
— Боже їх благослови! — одказала Катря по своєму звичаю.
Як сама вже вона нiчим людським не мутилася, — то вже й не вважала, як в iнших серце колотилося.
Маруся додому пiшла.
На третiй день Катря iз сестрою Меланiєю поїхали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як вiталась… Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!
— Як одмiнилася! — промовила Маруся, дивлячись услiд за тим возом критим по дорозi.
— А пам'ятаєш, яка була вона? — кажу.
— Як же!.. Добре пам'ятаю.
Ще ми постояли, подивились. Маруся пiшла до своєї господи, а я її провела i в неї трохи посидiла.
Якiв усе хворiв, усе болiв. Давно вже вiн не робив нiчого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй дiла в господi, велико печалi на серцi.
Весело, як є ким радiти, та й те добре, коли є об кiм поплакати. Iй-же богу моєму, добре! Гiрка та жива вода, кажу вам…
Виходжу я од Марусi, i вена мене до ворiт доводить, а за нею дiтки топотять дрiбненько-важенько…
— Подивись, — каже вона, — подивись, Химо, усi тройко у його вилились — мої чорнявенькi!
I згорнула їх усiх до себе. А вони хто з паличкою у руцi, хто з хлiбом, з пiсочком у жменьцi, жвавенько дивляться… Тиха i вбога хата з вишневим садком!
Я живу собi придобно на своїй селитьбi. Сусiди до мене ходять, а я знов до їх — одвiдуємось. Радимось, як городи засiваємо; вкупi наш одпочивок у свято…
Час за час, а к вечору ближче…
