Оелі, володар Грані — цілого світу!
Я заткнув за пояс коричневі шкіряні рукавиці і заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Бракувало лише меча при боці… А втім, ні, не тільки цього. З деякою полегкістю я виявив, що в коруальській мові є ціла низка слів, що стосуються паління тютюну.
— Шако, в цьому домі не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, принаймні, махорки?
Хлопець хитрувато всміхнувся й видобув з кишені почату пачку сигарет та коробку сірників.
— Цього добра маємо вдосталь. Сам Метр не курив, але про вас подбав.
— Хай йому грець! — зачудовано мовив я, упізнавши свою улюблену марку. — Це ж земні сигарети. — Як ви, мабуть, зрозуміли, я сказав: „з Тери“.
— З Основи? — перепитав Шако. — Отакої! А то я дивувався, чому вони такі з біса приємні, не те що місцевий тютюн. Коли наш лісник розкурює свою люльку, мені від її смердючого диму аж нутрощі вивертає.
— То ти палиш?
Хлопець зніяковів:
— Потроху… Тільки не кажіть Суальді, прошу вас.
— Не бійся, не скажу. Однак затям, хлопче: паління — шкідлива звичка. — Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим і додав: — От якби ще чашку кави…
— Кави? — з готовністю озвався Шако. — Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.
— Ну, то пішли, — сказав я.
Розділ 4
Замкнений світ
Ми з Шако сиділи на дубовій лаві перед фасадом будинку, певніше, палацу Кер-Маґні. Від підніжжя широких мармурових сходів до розчиненої навстіж брами садиби простяглася усипана дрібною жорствою алея, обабіч якої росли рівно підстрижені декоративні кущі.
Відкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й курив сигарету. У вицвілому серпневому небі ясно сяяло надвечірнє сонце, пестячи землю лагідним, зовсім не спекотним промінням. Над нами з веселим щебетом пурхали цілком земні пташки. Ідилія…
— Кошенята сплять, — озвався Шако. — Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.
— А Леопольда й Лаури ти не зустрічав?
Хлопець зажурено зітхнув:
— Ні, пане графе, не зустрічав. Власне, я й сам хотів запитати вас про Леопольда — ось уже понад півроку не бачив його.
— Ти знаєш Леопольда? — здивовано запитав я.
— Ще б пак! Це ж Метрів кіт. До його смерті Леопольд увесь час жив у Кер-Маґні. Ми з ним були найперші друзі, він частенько дозволяв мені покататись на ньому…
— Ти катався на Леопольді?!
— Атож, катався. Точніше, їздив. А що тут такого?
— Та ні, що ти! — саркастично відказав я. — Нічого в цьому дивного немає. У вас тут любісінько їздять на котах, для освітлення приміщень використовують ельм-світильники, одягаються за середньовічною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що інквізитори правлять усім світом, то це вже суща дрібниця. Це само собою зрозуміло.
— Ну, стосовно до Леопольда, то він, звісно, не простий кіт, а кіт-перевертень, — відповів збентежений Шако. — А щодо Інквізиції… Боюсь, ви хибно зрозуміли мене, пане графе. Я не говорив, що інквізитори правлять світом. Просто вони дуже могутні чаклуни, і на всіх цивілізованих Гранях до них ставляться з великою повагою.
В його останніх словах приховався натяк на те, що моя рідна Грань не належить до цивілізованих. З деяким запізненням збагнувши це, Шако зніяковів.
— А ти не знаєш, Інквізиція якось пов’язана з християнською церквою? — запитав я, почасти, щоб зам’яти виниклу незручність, а почасти тому, що мене це справді цікавило.
— В жодному разі, — відповів хлопець. — Інквізиція безстороння в питаннях віри, за винятком, певна річ, сатанізму. Далеко не всі інквізитори — християни; серед них є також мусульмани, юдеї, браміни, буддисти, інші невірні.
— А у них не виникає проблем з духовними лідерами своїх релігій?
— В якому сенсі?
— Ну, на моїй батьківщині більшість релігій катеґорично відкидають будь-яку магію. Особливо суворий у цьому юдаїзм.
— Справді? — Шако розгублено стенув плечима. — Бачу, на вашій батьківщині дуже дивні звичaї. Адже магія буває різна — буває біла, а буває й чорна. Ясна річ, чорна магія заборонена всюди. Але біла… Даруйте, пане графе, та це просто дурість. Я не уявляю, як можна обходитися без магії. Якби не вона, то не було б ніякої цивілізації. Без неї люди б досі жили в печерах.
Я ледве втримався від сміху.
— А проте, мешканці Основи спокійнісінько живуть без магії.
— Знову перепрошую, пане графе, — заперечив Шако, — та ви помиляєтеся. На Основі також є магія, своя, особлива, яка на решті Граней не діє.
— І що ж це за магія?
— Вона називається
— Зрозуміло, — з усмішкою мовив я. — Це тобі Метр розповів?
— О ні! Я в книжках прочитав. — Шако зіщулився. — Метр ніколи зі мною не розмовляв, а лише віддавав накази. Він був такий… — Хлопець помовчав, добираючи потрібні слова. — Він був зовсім не злий, він… не був ані злим, ані добрим, він мовби стояв вище добра та зла, вище усього земного. В його присутності я почувався нікчемною комахою… Це було страшно.
„Отож-то ти й радієш новим господарям,“ — подумав я і вже збирався був повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.
Украй вражений, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу — на щастя, я встиг випити всю каву.
Шако схопився на ноги, мов ужалений.
— Я багацько читав про прекрасних дам, — захоплено прошепотів він, — але це вперше бачу прекрасну даму навіч.
— Спокійно, хлопче, — промимрив я. — Не дуже задивляйся. Не твоє.
А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкішному вбранні приголомшила мене. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по боках, відкриваючи ошатні спідниці з червоного шовку, а напівоголені плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.
Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч Інні, майже не відчуваючи землі під ногами і раз по раз спотикаючись на рівному місці.
„Боже!“ — думав я. — „Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?…“
Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я трохи отямився.
