— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.
— Вам подобається? — спитав Шако.
— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя… ну, трохи дивна.
— Ваша правда, пане графе. Вона знає куди більше, ніж говорить.
— Я це помітив. Видно, вона небалакуча.
Шако захихотів:
— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб’є… точніше, забила б, якби… — він по- змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.
— Що?!
— Звичайно, не насправді, а… як би це сказати?… Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
— Але навіщо?!
— Гадаю, через те, що вона забагато знає.
— А хіба це злочин — багато знати?
Хлопець на ходу замислено потер чоло.
— Загалом ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.
— З якого б це дива?
— Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніше, бувало, таку нісенітницю верзла, що… Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.
Я стиха гмикнув.
Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.
— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає паніні покої з вашими… Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість написані латиною, — з жалем додав він.
— Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?
— Через коридор. Але так буде ближче.
— Пусте. Ходімо через коридор.
Ми пішли.
„Інно!“ — покликав я подумки. — „Ти чуєш мене?“
„Чую, Владе. Де ти?“
„Мандрую нашими палатами. А ти?“
„У ґардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!“
„Такі гарні?“
„Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне.“
„Співчуваю.“
„Не глузуй, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію…“
„Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на крій суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках підіймається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як.“
Я виразно відчув Іннин подив.
„Звідки ти знаєш?! Невже я передаю картинки?“
„Ні, не передаєш. Та й не до картинок мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався…“
„Хвилечку!“
Хвилечку я йшов мовчки.
„Владе!“
„Га?“
„Твоя правда. Я оце розстелила на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини.“
„І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі.“
„А як ти здогадався?“
„Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має гармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться.“
„Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?“
„Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю.“
„Наприклад?“
„Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу лише завдаватимуть тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько…“
„Замовч,“ — лагідно сказала Інна.
„А що тут такого? Хіба ми ніколи…“
Нарешті я отримав картинку: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свій розум.
— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.
Я здивовано глянув на нього:
— Звідки ти взяв?
Хлопець хитро всміхнувся:
— Я вже давно здогадався, пане графе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані графинею, але з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що розмовляли подумки… А щойно ви мали такий відчужений вираз обличчя, ніби були не тут, а в якомусь іншому місці. От я й вирішив, що ви розмовляли з пані.
Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.
— А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві.
Шако зашарівся.
— Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням
— Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.
— Але ж ви з пані графинею чаклуни, правда?
Я замислено почухав потилицю.
— Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?… Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.
Шако з розумінням кивнув.
Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва „вітальня“ більше пасувала до просторої, схожої на залу кімнати, що межувала з бібліотекою.
— Прямо — ваша спальня, — пояснив Шако. — Ліворуч — ґардеробна, а праворуч — купальня.
Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері ґардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.
Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромінювала подібне до денного світло.
— Чудова річ, ці ельм-світильники, — промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. — Не треба ніяких спеціальних замовлянь, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути — досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.
