служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Проте трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) — її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а найсправжнісінька служниця.
Жінку супроводжував гарненький хлопчина років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.
Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгуватими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.
— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.
Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонійно поєднувала в собі ґерманські, греко-романські та семітичні елементи, морфологічно залишаючись усе ж ґерманською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:
„Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати… і прийняти запрошення — я дуже зголодніла.“
„Я теж зголоднів. Ще й як!“
„Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово заведемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати.“
Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я відразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.
— Дякуємо, — чемно відповіла Інна. — Ми охоче поснідаємо… Чи пообідаємо?
— Зараз уже перша по півдні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.
Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки й витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.
— Мене звати Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.
Хлопець знову вклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.
— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?
— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.
Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:
— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського… То ви питали, пані…
— Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині „magnі“ — родовий відмінок слова „magnus“, що перекладається як „великий“. Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?
— Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий роблять лише на Толерсі, а попит він має в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.
— Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімося до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.
— Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля… — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.
— Він помер?
Суальда стримано знизала плечима.
„Вона щось приховує,“ — констатувала Інна.
„Мені теж так здається.“
„Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому.“
„Але якого королівського дому?“
„Мабуть, Верховного.“
„А що це таке?“
„Хіба я знаю…“
Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.
— Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку „ч“). — Сподіваюся, вам сподобається.
„Боюсь, Владе, це не простий збіг обставин,“ — зауважила Інна.
„Про що ти?“
„Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому самому місці.“
Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла його готувати — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка зветься польським борщем. Це, на мій погляд, був єдиний її недолік. А в усьому іншому Інна — ідеальна дружина.
Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.
— Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.
— Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; нарешті ми почули і його голос — приємний хлоп’ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав „борштш“. Я мав рацію, а ти мені твердила…
— Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.
Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.
Інна весело пирхнула:
„Дуже милий хлопець.“
„Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе.“
„Не блазнюй, Владе!“
„Ні, я серйозно. Він красунчик. Трохи підросте, стане справжнім серцеїдом… А втім, повернімося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?“
„Краще я…“
— Суальдо, ви…
— О, пані, я не заслуговую на звертання „ви“ з вашого боку.
— З якої це…
„Інночко,“ — спинив я її, — „не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані“
„Все гаразд, Владе. Я розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на ти до літньої жінки, яка називає мене ‘пані’…“
— …Гаразд, Суальдо. Ти сказала „царство йому небесне“. Отже, верховний король помер?
Жінка зітхнула:
— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.
„Метр!!! Ти чула?!“
„Невже це той самий колишній Леопольдів господар?“
„Здається, він…“
