— Ні-ні, — квапливо урвала його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.
— Про кого?
— Про учня твого колишнього господаря.
Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:
— А може, не треба? Ти ж знаєш, Інно…
— Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.
— Про Ференца?
— Його так звати?
— Атож.
— Це угорське ім’я, — зауважив я.
— Він і є мадяр, — сказав кіт.
— А яке в нього прізвище?
— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.
— А що ти про нього ще знаєш? Де він мешкає, працює?
Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.
— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець…
Раптом Інна напружилася.
— Ану, котику, уяви його чіткіше!
— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі… — почав описувати Леопольд.
„Владе,“ — подумки звернулась до мене Інна. — „Допоможи.“
„Як саме?“
„Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ.“
„Тобі вдається?“
„Ледь-ледь. Це дуже непросто… Об’єднаймо наші зусилля.“
„Залюбки. Тільки як?“
„Елементарно.“ (
Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків питання.
„А бодай тебе!“ — сказала вона. — „Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене.“
„Гаразд, умовила.“
Наш діалог тривав кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:
— …густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль… Ага! Ні вусів, ні бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра…
Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя був зосереджений. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші губи зустрілись і злилися в поцілунку.
„Ну, нарешті!…“
Ми й раніше були телепатами, правда, прихованими — тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цілим, однієї істотою з двох особистостей. І тоді наші думки, переживання та відчуття були спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним. А втім, так воно й було.
Я вже не потребував ніяких вказівок від Інни, бо й сам знав, що робити. Це було так просто — наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.
Нарешті їй це вдалося…
Проте замість очікуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми віджахнулися, спробували повернутися назад, але якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли донизу -
Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
На щастя, невдовзі ми знепритомніли.
Розділ 3
Кер-Маґні
Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.
За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, оздобленій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м’яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай йому грець!
На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки та довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.
Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й панчохи на ногах — навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.
Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.
Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору. Саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарльза Дікенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поруч — два стільці з м’якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок було вишито золотом три геральдичні корони.
І, нарешті, оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в це оточення…
— Ану його до дідька! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!
Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.
— Вже прочумався?
— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?
— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?
