— Ну і?
— Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.
— І якщо це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на кімнату, — то ми опинилися в минулому.
— Або в якійсь казковій країні.
— В іншому вимірі?
— Може, й так.
Я підвівся на ліжку й сів.
— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
— Це наша вина, — сказала Інна. — Ми мусили бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт має чаклунську силу, але не контролює її.
Я мусив визнати слушність жінчиних слів.
— Атож, винні. От і вклепалися в історію.
— Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.
— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.
— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?
— Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.
Інна всміхнулась у відповідь:
— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.
— Щодо кохання на цьому ліжку я аж ніяк не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.
Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисно призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.
— А може, й навмисно, — озвалась Інна.
Я не заперечував.
Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж відчинили віконниці. В обличчя нам війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.
Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми перебували, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам’яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревця, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.
Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.
— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.
Я з сумнівом похитав головою:
— На півдні нема таких лісів.
— Зате є такі степи. Утім, я пев… — Інна змовкла на півслові й хутко повернулася до дверей.
„Поблизу хтось є,“ — сказала вона подумки. — „Він прямує до нас.“
„Це людина,“ — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто
„Двоє людей,“ — уточнила Інна.
„Атож, двоє. Одне з них — дитина.“
„Певніше, підліток… Але ж чудасія, Владе! Просто не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари.“
„Можливо, це Леопольд,“ — припустив я. — „Іншого пояснення не бачу.“
„А навіщо він це зробив?“
„Хтозна. Шляхи котів незбагненні.“
„Особливо балакучих котів,“ — з цими словами Інна відійшла від вікна. — „Люди вже поруч… Ой! Я ж не одягнена.“
„Невелика біда,“ — відповів я. — „Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню.“ — Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку. — „Гадаю, досить пристойно.“
„Атож, непогано,“ — погодилась Інна. — „Просто я судила по тобі.“ — І вона передала моє зображення.
„Хай йому біс!“ — вилаявся я. — „Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути… Ага!“
Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.
„Роги у спальні!“ — подумки розсміялась Інна. — „Дуже символічно!“
„На що ти натякаєш?“
Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.
„Ну-ну, тільки спробуй!“ (
„Тиран! Рабовласник!“ — обурилась Інна.
„Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії.“
„Та невже?!“ — глузливо відповіла вона.
„Ні, справді,“ — наполягав я. — „Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку.“
„Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене…“
„Мою принцесу…“
„Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?“
„Ну… не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це… це було б жахливо!“
Інна лагідно всміхнулася мені:
„Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі.“
Я ніжно обійняв її й тільки-но зібрався поцілувати, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: „Хвилинку“, але Інна випередила мене.
— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: — „Владе, це ж означає ‘зачекайте’!“
„І справді,“ — сказав я, поспіхом натягуючи халат.
„Але звідки ми знаємо?“
„Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит.“
„Дивина та й годі…“ — Інна зітхнула. — „Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш усіх див помічати, не те що замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями.“
І вголос промовила:
— Kommez, — що означало „заходьте“.
Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль
