часи.
Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Зрештою я не стерпів, устав з- за столу й підійшов до наших сусідів.
— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі речі.
— Ну то й що? — мовив барон, неприязно дивлячись на мене.
— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?
Барон запитливо глянув на монаха.
— Я не заперечую, — сказав той.
— Що ж, прошу, панове, — неохоче відповів барон.
Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його впритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.
— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав монах, коли ми повсідалися, — немає нічого цікавого, ласкаві панове… Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.
Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але графські титули справили на них неабияке враження.
— Так от, пане графе, пані графине, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.
— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Проте в нас це не набуло такого розмаху, щоб драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, яке його ви вкладаєте в ці слова.
— І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?
Монах насторожився.
— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґалійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.
— Ви не помиляєтеся, панотче, — відповів я.
„Владе,“ — підказала Інна, — „в ґалійській мові є слово ‘склавон’, що означає ‘слов’янин’.“
„Атож, згадав… Гм, дивним видається це ‘згадав’, якщо ніколи не вчив.“
„Ще б пак!“ — погодилась Інна, а вголос промовила:
— За походженням ми слов’яни.
— O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeste sloviny hospodary moi?
Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.
— То ви слов’янин? — запитав я.
— Tak, tak, jesm slovin, — енергійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Stepan je moje zvisko. Stepan Simic, gazda z Jablonicev. A hospodary, kakovi jeste sloviny? — Тут барон збагнув, що монах не розуміє нас, і додав ґалійською: — А ви, панове, які саме слов’яни?
— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.
Барон Штепан Сіміч похитав головою:
— Ні, не чув про таких.
— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі був певен, що коли навіть сноби- американці, які не бачать далі свого носа, чули про Київ (здебільшого через Чорнобиль та котлети по- київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.
Очі барона зблиснули.
— Кийов? — перепитав він.
— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?
— Так, знайома. У нас побутують легенди,
— Грецький Владарград? — пожвавився монах.
— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто називається Стамбул. Точніше, Істанбул.
— Але ж воно на Основі!
Я знизав плечима:
— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?
З несподіваною для свого віку спритністю монах скочив на ноги, схопив розп’яття, що висіло в нього на грудях, і спрямував на нас.
— Диявол хитрий, підступний, але дурний! — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.
— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.
— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — старий кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні чаклуни.
Барон пильно подивився на мене.
— Ану ж як вони справді чаклуни? Чи, може…
— Що „може“, дурню! Якби вони були чаклуни, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.
В Штепанових очах майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він сказав:
— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцога Бокерського.
— Дурниці! — вперто заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.
— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан граф і пані графиня не набагато старші, ніж здаються, то…
— Ніякі вони не граф та графиня, — урвав його монах. — Вони не слов’яни і взагалі не люди. Це діти Сатани. Вбийте їх, бароне!
Все ще вагаючись, Штепан узявся за меча й гукнув до своїх підлеглих:
— K zbroje!
Ми відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготові оточили нас півколом.
„Я можу підпалити їхній одяг,“ — подумки озвалась Інна. — „Але щось не хочеться.“
„Я теж не хочу завдавати їм шкоди. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов’яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило…“
„Ми теж гарні. Нащо було розпускати язики… Втечемо через стіну?“
„Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів,“ — невдало скаламбурив я. — „Але спершу…“
Я вихопив з піхов свого меча і сказав:
— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося прикре непорозуміння.
— Jeho mic je zo srebla! — вражено промовив один із загорян.
— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!
До нас підбіг трактирник.
— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостиних дворах заборонено. Крім того, дуелі в нас суворо реґламентовані, дозволено лише двобої в присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.
— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан граф та пані графиня — пекельні вилупки.
— Це істинна правда, — притакнув монах.
Трактирник аж очі вирячив з подиву.
— Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Пан та пані — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець…
