— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався дияволу! Zabijce ich! Trech usestkich zabijce! Natymesce!
Барон замахнувся мечем.
„Лишенько!“ — вигукнула Інна. — „Владе, він же вб’є невинного чоловіка! Що робити?“
„Не знаю, Інно, не…“ — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. — „Боже мій! Невже…“
Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям голова монаха перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й також запалало зеленим вогнем.
Інна зойкнула й напівзомліла почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.
Баронові воїни, що спершу були остовпіли від несподіванки, за кілька секунд оговталися, гуртом накинулись на „монаха“ і стали завзято рубати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.
Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, однак, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.
Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:
— Даруйте, вельможні панове. Цей вилупок замалим не змусив мене вбити вас.
— Пусте, — сказав я. — Однаково вам це не вдалося б.
Інна підвела голову.
— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей… оце… бр-р!… — її пересмикнуло з огиди.
— „Диявол хитрий, підступний, але дурний,“ — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших своїх слів накликaти на себе підозру. Логічніше було припустити, що ви кажете правду… чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.
Я схвально гмикнув.
— А проте, — вів далі барон, — псевдомонах вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив господаря, який прийшов вам на виручку, диявольським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.
— І це вам здалося підозрілим?
— Ще б пак! Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і Чорний Емісар злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши загорянською без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже справді: диявол хитрий, але дурний.
— Проте треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Монах міг виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.
— Ваша правда, монсеньйоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу не мав. Цієї ночі ми спали менше п’яти годин і вирушили в дорогу ще вдосвіта, щоб надвечір прибути до Хаседота. Ми вже добряче втомилися, до того ж випили, і Чорний Емісар міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би ні перед чим не зупинився, виконуючи своє завдання.
— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.
— Бо це був Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних ушкоджень, можуть з’явитися на світ або за викликом чорного мага, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому цьому вилупкові довелося шукати посередників.
До нас сторожко підступив один із загорян, високий, кремезний юнак років вісімнадцяти, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав „монахові“.
— Pohlian, bratko.
Штепан узяв хреста й уважно роздивився його з обох боків.
— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті немає ніяких кабалістичних знаків, а проте його вільно носив Чорний Емісар.
— Не думаю, що розп’яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — Принаймні в підручнику з ритуальної магії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише в поєднанні з людською волею.
— Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простачками.
Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.
— Гадаю, — сказала вона, гидливо поморщивши носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.
Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.
Попросивши господаря негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина та три чисті келихи — після всього пережитого це було аж ніяк не зайвим. І, ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я закурив сигарету, а Штепан — з Інниного дозволу — свою люльку.
— Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і нічого не тямимо в багатьох речах, які для вас цілком очевидні. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола коїться. Я це кажу, щоб ви не дивувалися нашим запитанням, хай якими дурними вони здаватимуться.
Перш ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб з’ясувати один момент, який надзвичайно цікавив його:
— І все ж таки, монсеньйоре, ви з пані графинею чаклуни?
— Ну-у… — невпевнено протягнув я і зиркнув на Інну. — Це залежить від того, що розуміти під словом „чаклун“. Так, ми маємо чаклунський хист, проте майже нічого не тямимо в практичній магії. Часто-густо ми не контролюємо нашу силу, і це нас лякає. Розумієте, так склалося… — Я замовк, збагнувши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого наразі не збирався робити. Спершу хотів прояснити ситуацію з „монахом“. — Та про це згодом. Передовсім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?
— Він уже був тут, коли ми приїхали, — почав свою розповідь Штепан. — Здавалося, він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а „монах“ тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він вмовлятиме навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав’язливі.
— Однак цей „проповідник“ говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.
— Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір’ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами… Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча його арґументи стосовно вас були притягнені за вуха, я мало не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.
— Невже у вас в Загір’ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.
— У нас така сама ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то гірше. Дияволопоклонців розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір’ї траплялися Прориви, і на світ Божий з’являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин
