— Влітку буде дев’ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.
— Блондинка чи брюнетка?
— Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.
— То ти й кольори розрізняєш?
— Звісно. Я ж не каліка. А що?
— Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — загальновідомо, що всі коти дальтоніки. Принаймні, так стверджують науковці.
— Пхе, дурниці! Ті науковці нічого не тямлять у котах.
— Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи у вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках… До речі, Інна гарна?
— Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли побачиш її, неодмінно закохаєшся.
— А знаєш, котику, я
А вночі мені наснилося, ніби я прокинувся, а Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — та він ані пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі прокинувся…
Друге пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький. Довго шукав Леопольда, аж поки збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що це був лише сон. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився… Тоді прокинувся втретє — вже насправді.
Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.
— Доброго ранку, Владиславе, — ґречно привітався він.
— Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошний холод у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я відчув себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.
— Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.
Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.
— Це було б дуже прикро, — відповів я вголос на свої думки.
— Ти про що?
Я коротко переказав йому свій сон.
— Ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.
Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.
— Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?
— Зачекаю, мені не звикати. Інна теж щоранку приймає душ. Правда, їй не треба голитися.
— Щастить же людям, — заздрісно промовив я.
За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Розвалившись у кріслі, я сьорбав каву й курив, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.
А я все мовчав, тільки знай собі зітхав. Зрештою, Леопольд не витримав:
— Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?
Я вже вкотре зітхнув:
— Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.
— З якого це дива?
— Бо вона забере тебе. Адже так?
— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.
— Але й мені ти припав до душі. Я не хочу, щоб ти зник з мого життя.
Леопольд здивовано нявкнув:
— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб’єш зразу двох собак… чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?
Я енергійно скуйовдив чуприну.
— Нікого в мене немає, але… Це тільки легко сказати — потоваришуй. А насправді… У нас, людей, усе не так просто.
— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі в цьому дивна. Хлопці довкола неї так і в’ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю… Ох, Інна тоді розсердилася! Стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: „Хай і дурна, та я однаково вірю. І чекаю. І далі чекатиму!“
Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен із сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний…
— Я не принц. Навіть не схожий на нього.
— Щоб бути принцом Данським, — глибокодумно прорік Леопольд, — треба народитися сином данського короля.
— Принц — це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.
Кіт чмихнув.
— Красно дякую! — саркастично сказав він. — Просвітив!
Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те саме. Врешті Леопольд заговорив:
— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Про це можеш не турбуватися.
— Га?! — Я саме прикурював другу сигарету і трохи не впустив її собі на коліна.
— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.
— Он як? І звідки така впевненість?
— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.
Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене.
— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, щоб добре пізнати людину.
— Для мене досить, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо… Гадаєш, я навмання пішов саме за тобою, а не за кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені потрібен. Уже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Інною — два чоботи пара… чи два черевики… словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Просто в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.
Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, — що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив:
— Забагато на себе береш… — хоча в душі цілком поділяв його думку.
— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай із себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах бачу, що ти згоден зі мною.
Я збентежено потупив свої зрадливі очі.
— Ну, припустімо…
— Не „припустімо“, а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючись своєю проникливістю.
— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.
— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець,
