Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.
Я зітхнув:
— Ну, що ж… Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що… Ну, годі, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Знаєш, де вона мешкає?
— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Проте я не знаю.
— Може, якісь назви згадаєш?
— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати не вмію, а з розмов… ні, не пам’ятаю — людською мовою, маю на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша географія нічим не зарадить… Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де ж ми мешкаємо.
— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.
Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.
— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.
— Навчається в університеті.
— В якому?
— Як це в якому? Хіба він не один?
— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча… — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його „універом“?
— Вона завжди так каже. „Йду в універ“, „щойно з універу“, „сьогодні в універі“ і так далі.
— Вже легше, — зрадів я. — Мабуть, це
— А що, решта несправжні?
— Атож. За самим визначенням, університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У
— Стривай! — перебив мене Леопольд. — Я згадав! Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.
— Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.
— А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.
— Річ у тім, — почав я пояснювати, — що я теж навчався на фізфаці, позаторік закінчив.
— А Інна позаторік тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!
Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Леопольда збирався лишити у квартирі, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою і в університеті він буде німий як риба. Кіт урочисто присягнув мовчати.
На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, тож у деканаті фізичного факультету я швидко з’ясував, що вона навчається на другому курсі і зараз у її групи семінар з електродинаміки.
Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на семінарі не було. Я поговорив з її однокурсницями, і ті запевнили, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихідний.
До того ж, як на зло, єдиної Інниної подруги, що знала її адресу й телефон, тієї самої Наталі, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в місті, вона мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівому березі. Але там проживали понад мільйон людей. Я, між іншим, теж.
Отож на сьогодні пошуки скінчилися: дівчата могли зустрітися з Інною не раніше понеділка. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати, що її кіт у мене. Наразі це було все, що я міг зробити.
З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, шкодував, що знайомство з Інною відкладається, а з другого — мене тішила думка, що принаймні до завтра кіт залишається в мене.
Поблизу нікого не було, тому я дозволив собі звернутися до Леопольда:
— А знаєш, котику, я так боявся, що ти надумаєш поговорити з дівчатами.
— А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.
Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.
— Ха! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?
— Ха! Та ти ж сам їм сказав!
Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.
— Господи! Але ж я й дурний!
— Ще б пак! — підтвердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: „Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут навчався…“ Тьху на тебе!
Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невелику площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. І нарешті збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, тому й не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий…
— Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що казав. Усі мої думки були зайняті тобою — тільки б ти мовчав.
— От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.
Дідуган пильно придивився до нас, зажурено похитав головою, підійшов і сів поруч.
— Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти…
— Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто іґноруючи дідову присутність.
— Либонь, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.
— А навіщо?
— Аби дізнатись її адресу чи номер телефону.
— Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?
— Цілком можливо. — І я важко зітхнув.
— То що ж робити? — запитав кіт. — Повернемося?
— І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж однаково не повірять!
— Не повірять, це точно, — втрутився дідуган. — Я також не вірю. Це мені тільки ввижається, що кіт розмовляє.
— Коли ввижається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?
— Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, то післязавтра вже точно.
— А що як забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?
— Тоді в понеділок ми знову прийдемо.
— У понеділок мене тут не буде, — катеґорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.
Леопольд заліз мені на коліна.
— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на старого. — Нема чого тут засиджуватися.
Я взяв його на руки й підвівся.
— Що ж, ходімо.
