— Arrivederci, amico,[3] — лагідно мовив Леопольд до діда. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, а й мову Петрарки.
— А бодай тебе, сволото, покорчило! — промимрив дідуган, обтираючи брудною хустинкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби…
За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Старий дивився нам услід тьмяними і спустошеними очима.
Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, ні водій, ні пасажири й гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотів.
А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, також з котом, точніше, як з’ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білою кішечкою. Я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по- людському.
Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і кішка жваво про щось муркотіли одне одному — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Словом, ідилія.
Проте ідилія тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав на вухо:
— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.
Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув у вічі. Його погляд був сповнений рішучості. Я збагнув, що в разі моєї відмови Леопольд таки виконає свою погрозу, тому, скорившись долі, повернувся до „того типа“, миршавенького чоловічка років сорока.
— Даруйте, добродію, — несміливо почав я, — чи не могли б ви… гм… це… продати свою кішку?
Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.
— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.
Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний.
Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:
— Ще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.
Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах замерехтіли пожадливі вогники.
— Ця кішка рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.
А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.
— Ти що, чоловіче, блекоти об’ївся? — голосно вигукнув він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п’янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні, як компенсацію за згаяний час і можливі моральні збитки… ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.
Миршавий аж скам’янів. Лице його видовжилося, зблідло, вирячені очі налилися кров’ю й мало не повилазили з орбіт.
Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п’яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бік, ніби яхту при легкому бризі.
— До твого відома, дорогий мий чоловіче, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п’яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, після смерті якої він привласнив, точніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив її, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!
Миршавий підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поруч із Леопольдом.
— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не роби нічого. Оскільки я не спромігся на якусь розумну (чи принаймні дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо мовив:
— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що мені було дуже приємно з тобою познайомитися.
— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.
Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері відчинилися.
— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.
Чоловічок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув світ за очі.
Водій, здавалося, тільки цього й чекав — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні й далі панувала напружена тиша. Навіть ті, хто щойно ввійшов, принишкли, насторожені неприродною мовчанкою.
Позаяк поруч звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволені, тулились одне до одного.
— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.
Я кивнув:
— Чудово вас розумію… Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це, щойно побачив її. Давно вже не зустрічав одноплемінників.
— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.
— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.
— То якої ж ти породи?
— Не знаю… Себто не пам’ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ні найменшого стосунку до сіамської.
— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?
— По-людському, ні.
„Слава Богу!“ — подумав я і полегшено зітхнув.
На наступній зупинці тролейбус майже спорожнів. У салоні лишилося зо два десятки пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість присутніх стверджували, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише хлопчак років п’яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно дістав потиличника від батька. „Не верзи дурниць!“ — сказав той.
Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв наших супутників зневажливим поглядом.
— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?
У відповідь — мертва тиша.
— Та ну вас! Думайте що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.
— До речі, — обізвався я. — А як звати твою подругу?
Кіт хвильку роздумував.
— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. — І він лагідно замуркотів до неї.
— Лаура — красиве ім’я, — схвально промовив я. — У тебе гарний смак, друже.
