Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні в салоні хором закричали:
— Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!
Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:
— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!…
І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження „Кіт розмовляє!“, зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів — іще так-сяк, а от якщо й водій несповна розуму, то це вже занадто.
Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм грець! — мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле в них мислення. Вони радше з глузду з’їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт… ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.
Таким-от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мікрофон і з надією нагадав:
— Наступна зупинка „Автовокзал“.
На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.
— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.
Кіт подивився у вікно.
— А здається, ми ще не приїхали.
— Авжеж, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.
— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд… Це неподобство! Я поскаржуся в суд!
Зачувши слово „суд“, водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:
— Вагон прямує на Русанівку.
— Бажано без зупинок, — сказав кіт.
— З технічних причин зупинок не буде, — додав водій.
У салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:
— Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?
Невдоволені принишкли.
— Отак краще. А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.
Скорившись долі, я сів.
— Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!
І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й помчав уперед із шаленою швидкістю.
— Агов! — вигукнув я. — Обережніше!
— Не бійся, хлопче, все під контролем, — упевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.
А проте, наші побоювання були марні. Водій виявився справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі „Париж — Дакар“ до гонок „Формули- 1“.
За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (зокрема й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.
На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно втримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з’ясувати не вдалось: коли тролейбус зупинився на перехресті Русанівської Набережної та бульвару Гоголя, — вона відразу зникла.
Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.
— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.
Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я разом із Леопольдом та Лаурою вийшов услід за водієм через передні двері.
Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не йшлося — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.
— Ну й чортівня! — вражено прошепотів я.
Водій опустився на тротуар і гірко заридав.
— Бідолашні діти, — мовив він крізь сльози.
— Чиї? — машинально запитав я.
— Мої. Діти божевільного батька.
Аж це обізвався Леопольд:
— Далебі, шефе, я не розумію, чого ви так побиваєтеся…
Але той не схотів вислухати його слів розради.
— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.
Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.
— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.
— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.
— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.
— Владиславе, — тихо промовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.
— Мені також, котику.
— То даємо драпака?
— Гм… Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.
І ми драпонули — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, але ніхто з них за нами не погнався.
Уже в ліфті Леопольд запитав:
— А що такого дивного знайшли ті роззяви в тролейбусі?
Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ні найменшого враження.
— Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої арґументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися… чи то пак — запастися електроенергією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?
— Тільки спочатку, — відповів я. — А тепер уже ні. Порівняно з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енергія! Хе! Та що ми знаємо про ту енергію? Анічогісінько…
Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й катеґорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав’язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд із розумінням поставився до мого бажання й разом з Лаурою подався гуляти на дах.
Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій — ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Вочевидь, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.
Отож я знову отримав доступ до Інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за
