на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не поїхали б далі разом. А тоді хтозна, чим скінчилася б зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-чаклуном. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б щонайменше місяць, добираючись трактом до Лемоса.
— Гм… — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час Штепанової розповіді про сутичку чорного мага Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів, то, можливо, він і досі на Аґрісі. І вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Тож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокер.
— Умгу, справді, — погодився я. — А мені це навіть на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.
— Ой, не прибіднюйся, Владе! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцогом. Я певна, що ти дійшов такого висновку, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і тому ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, замість побудувати елементарний логічний ланцюжок: „при особі юного герцога перебував інквізитор — може, він і досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокер і про все дізнатися“, ти виходив з кінцевого результату: „Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. Чому це?…“ Додумати до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.
— По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але… Боюся, що все не так просто.
— А я й не кажу, що все так просто. Я теж боюся, що ми влипли в цю історію по самі вуха. І боюся, що навіть зустріч з інквізитором не покладе край нашим пригодам…
Коли ми закінчували митися, повернулася Ніколета з цілою горою сухих і теплих рушників. Інна подякувала їй за турботу і наказала не чекати нас, а йти у своїх справах. Цього разу служниця відразу зрозуміла, що її присутність у наших покоях небажана, і, забравши мою мокру білизну, залишила нас удвох.
Вибравшись із ванни, я закутав Інну в теплі рушники, на руках відніс її до спальні і вклав у ліжко. До вечері ще залишався час, і ми не хотіли марнувати його на розмови. Поруч зі мною була Інна — жінка, без якої моє життя втратило б сенс; поруч з Інною був я — перший і єдиний чоловік у її житті. Всі прикрощі останніх годин миттю відійшли на другий план, ми викинули з голови тривожні думки, на якийсь час забули про всі проблеми і цілком віддалися коханню. Ми любилися так палко, так жадібно, з такою пристрастю, ніби робили це востаннє в своєму житті…
Коли за годину ми покинули гостьові апартаменти, збираючись пройти до головної вежі на вечерю, то застали у дворі метушню й біганину. Замок нагадував розтривожений вулик, усюди сновигали озброєні мечами, луками та арбалетами люди, і ніхто, здавалося, й не думав про вечерю. Два десятки дужих, міцних чоловіків, обливаючись потом, штовхали до головної брами велетенську незграбну споруду на колесах, яка віддалено нагадувала збільшену до неймовірних розмірів середньовічну мортиру.
— Владе, — промовила Інна, з острахом поглядаючи на „мортиру“. — Цю штуковину обплітають такі потужні чари і їх так багато, що коли вони вивільняться, від замку не лишиться каменя на камені.
Я ствердно кивнув. „Мортира“ була не просто обплутана чарами — її оточував справжній клубок з тисяч і тисяч гранично насичених енергією магічних „ниток“.
— Що ж тут, у дідька, коїться? — стривожився я. — На замок хочуть напасти? Чому ж тоді нас ніхто не попередив? І де… Ага, ось він!
Цієї миті я побачив інквізитора. Він ішов через двір у напрямку дозірної башти і на ходу щось пояснював високому рудому чоловікові років сорока. Ми поквапилися їм навперейми.
— Пане де Каерден! — гукнув я. — Пане де Каерден, заждіть!
Інквізитор нарешті помітив нас і зупинився.
— А от і ви… Ми з паном герцогом саме збиралися надіслати за вами. Я спеціально наказав, щоб вас не турбували передчасно і не заважали відпочинку. Незабаром нам буде потрібна ваша допомога. — Потім він повернувся до свого рудоволосого супутника: — Монсеньйоре, дозвольте представити вам графа та графиню де Ланс-Оелі. Якщо ви пам’ятаєте, Вінченцо Торічеллі розповідав про химерний заповіт Метра щодо Кер-Маґні…
— Так, Рівале, пам’ятаю, — неуважно відповів герцог; він лише ковзнув по нас поглядом, а відтак знову задивився кудись удалечінь. — Ласкаво прошу до мого замку, панове. На жаль, з вечерею доведеться зачекати. Слідом за вами завітали незвані гості, яким не терпиться побенкетувати за нашим столом. Тож треба влаштувати їм гідну зустріч.
— А що за гості? — спитала Інна. — Невже той самий чаклун, що напав на нас?
— Не лише він. Нас чекає битва з Женесом, злим генієм моєї сім’ї й бичем усього Аґріса. А також… — герцог на секунду замовк, його обличчя перекосила ґримаса болю, — Разом із Женесом мої сини… Вірніше, чудовиська, на яких він перетворив моїх хлопчиків. Рівал розповів, що з Сіґурдом ви вже познайомилися.
Ґарен де Бресі гірко зітхнув, схилив голову і лівою рукою скуйовдив своє руде волосся.
— Поговоримо про це пізніше, — втрутився інквізитор. — Зараз у нас мало часу. Ворог уже наступає, ми мусимо діяти. Ви допоможете нам?
— Ясна річ, — відповіла за нас обох Інна. — Ми зробимо все, що в наших силах. Але чесно попереджаємо, що можемо виявитися небезпечними помічниками. Ми погано контролюємо свою силу, точніше, зовсім не контролюємо її…
— Атож, розумію, — перебив нас де Каерден. — Це вічна проблема всіх чаклунів-початківців, надто ж коли їхній дар пробуджено в зрілому віці. Я вже повідомив про вас командорові Торічеллі. Сподіваюсь, він не зволікатиме й негайно вживе належних заходів. Людина з Лемоса має бути тут післязавтра ввечері, в крайньому разі — наступного дня зранку. А поки покладіться на мене. Я допоможу вам приборкати сили, які ще не повністю підкоряються вашій волі. Отож не хвилюйтеся. — І він нетерпляче махнув рукою. — А зараз ходімо. Нам треба поспішати.
Я, Інна та Рівал де Каерден попрямували до дозірної башти, а герцог лишився керувати людьми у дворі.
— Так от, — швидко заговорив інквізитор. — Зараз ворог біля мосту, і можна не сумніватися, невдовзі він його захопить. Я збираюся використати проти Женеса знаряддя, над яким працював упродовж останніх двох років, — він кивнув у бік „мортири“, що сантиметр за сантиметром невблаганно просувалася до брами. — Це нагромаджувач сили. Думаю, ви
— Бачимо, — ствердив я. — І нам здається, що вона от-от вивільниться.
— Не бійтеся, це оманливе враження, — заспокоїв нас де Каерден. — Вивільнення відбудеться лише за моєю командою. Найзручніша нагода для удару настане в той момент, коли Женес цілком зосередиться на іншій цілі. Це єдина можливість заскочити його зненацька.
— І як ви це зробите? — запитала Інна.
— Женес неодмінно спробує захопити головну браму. Це найвразливіше місце оборони замку, про що він, безумовно, знає. Тут він застосує свою магію, а я намагатимуся стримувати його, доки він не спрямує всі свої зусилля на подолання мого опору. Сподіваюся, що з вашою допомогою мені вдасться відволікти Женеса настільки, що він не встигне зреагувати на удар.
— Ми зробимо все, що в наших силах, — повторила Інна.
Тієї ж миті, як ми піднялися на дозірну башту, здійснилося перше пророцтво інквізитора: ланцюги підйомного мосту обірвалися, і він звалився донизу, відкриваючи нападникам дорогу до замку. Від безлюдного спокою околиць не лишилося й сліду. Весь насип заполонили вершники в важкому бойовому обладунку; легко озброєні піхотинці тягли довгі облогові драбини, лучники й арбалетники перші кинулися через міст і відкрили стрілянину в захисників на фортечних мурах. За моїми оцінками, чисельність супротивника вже перевищила три сотні людей — а до них і далі підтягувались нові сили…
— Ну, нарешті! — промовив де Каерден тоном людини, яка вперше за багато років вдихнула свіже повітря. — Скінчилося моє довге чекання. Сьогодні хтось із нас неодмінно помре. Або я, або Женес… Невже
