Той, у чиїх руках доля людська, знову допустить, щоб я зазнав поразки?!
— Ви відчуваєте Женесову присутність? — спитав я.
— Не лише відчуваю. Я вже
— То все це коїться через нас?!
Де Каерден силувано посміхнувся й похитав головою:
— Ні, панове. Женес уже давно готував напад на Шато-Бокер, а ви лише трохи підштовхнули його. Певно, він подумав, що мені в підмогу надіслали двох ненавчених чаклунів і поквапився напасти на замок, поки ми з вами не спрацювалися.
— Хоч там як, а ми все одно винні, — похмуро зауважила Інна. — Наша поява на Аґрісі спровокувала Женеса.
— За що ми з герцогом вдячні вам, — сказав інквізитор. — Хай хто переможе в цій битві, сьогодні настане край нашим стражданням.
Де Каерден подивився на загін з двох десятків вершників, що неквапно просувалися насипом до поваленого мосту. На чолі загону їхав чоловік у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром.
— Погляньте, — промовив інквізитор, вказуючи на очільника загону. — Це він, Женес де Фарамон, граф де Торлор, що сотні років тому відібрав у мого роду всі його володіння і прирік багато поколінь моїх предків на рабство та злидні. Якщо буде на те воля Неба, сьогодні він поплатиться за свої злочини.
Тим часом загін під’їхав до мосту й зупинився. Чоловік у чорному спішився, підкликав до себе двох юнаків з хвилястим білявим волоссям і віддав їм якісь накази. Лучники та арбалетники посилили обстріл фортечних мурів, змусивши захисників поховатися в укриття, а по дорозі з драбинами напереваги рушили чотири штурмові загони.
І тут брама здригнулася від потужного удару. Почувся тріск дерева і скрегіт металу. Де Каерден миттю зреагував і зміг пом’якшити силу удару. Ми з Інною негайно приєдналися до інквізитора, і спільними зусиллями нам поки що вдавалося стримувати натиск Женеса та його помічників. Проте ми відчували, як щосекунди напруга чимраз зростає. Де Каерден допомагав тримати під контролем нашу силу і захищав від прямого контакту з ворогом, приймаючи всі удари на себе, тоді як Женес прикривався від нас синами герцога, використовуючи їх, мов живі щити. А ті чи то не розуміли цього, чи, може, їм було байдуже…
Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, по троє стояли з протилежних країв прірви, на дні якої вирували первісні сили. Тим силам було однаково, на чиєму боці правда, вони не знали, що добре, а що погано, бо з’явилися ще до того, як хтось позначив межу між Добром та Злом. Вони були перше, ніж із Хаосу виник Порядок; перше, ніж один заявив, що він Світло, а інший — що він Пітьма; перше, ніж хтось сказав: „я люблю“, а хтось: „я ненавиджу“. Але вже після того, як усе це зникло, аби знову відродитися з нічого…
Чи навпаки?
Про це знав лише Той, хто стояв над усім сущим. Та чи є Він узагалі, чи Його просто вигадали зі страху перед незбагненним — цього не знав ніхто…
Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, стояли з протилежних країв неподоланної прірви. Двоє з них любили і сподівалися. Двоє — ненавиділи, та все ж сподівалися. А двоє вже ні на що не сподівалися; вони забули про своє людське походження і сліпо підкорялися тому, хто зробив з них нелюдів.
Ті двоє, що любили і сподівалися, не знали, щo чекає на них у майбутньому, і були щасливі в своєму невіданні. Двоє, що жили в безнадії, взагалі не знали про існування майбутнього, для них це слово було порожнім звуком. І лише ті двоє, в чиїх серцях палала ненависть, твердо знали, що в майбутньому є місце тільки одному з них. Але й вони не знали, що в їхньому поєдинку вирішується щось значно більше й вагоміше, ніж просто давній спір…
Ми з Інною проґавили мить, коли де Каерден застосував „мортиру“, яка на той час уже стояла посеред маленького подвір’я між середнім та зовнішнім мурами. Зненацька брама, що чимдалі дужче здригалася від Женесових ударів, зі страшним гуркотом повалилася — але не в той бік, куди штовхав її наш супротивник, а в протилежний, назовні. Женес та обидва його помічники, що колись були дітьми герцога, попадали додолу як підкошені. „Мортира“ за лічені секунди поглинула всі їхні життєві сили і залишила від них тільки оболонку. А потім з її жерла вирвався потужний смерч і налетів на вороже військо, розкидаючи людей навсібіч, мов пушинки. В повітря здійнялися хмари куряви, і сутінки перетворилися на ніч. Мої очі засльозилися, пил потрапив до носа й рота, я закашлявся. Інна виявилася кмітливішою, ніж я; вона негайно зажмурила очі й затулила обличчя своєю накидкою.
Тим часом смерч, промчавшись рівниною, досяг передлісся, вирвав з корінням кілька дерев і зник так само раптово, як і з’явився. Слідом за тим з неба пішов дрібний дощик і хутко прибив куряву.
Видовище, яке постало перед нашими очима, чимось нагадувало місячний ландшафт, з тією тільки різницею, що пилом тут були вкриті не моря й кратери, а подвір’я замку, фортечні мури, вежі й уся рівнина довкола. То тут то там на насипу ворушилися невеликі горбочки, а через якийсь час вони набували обрисів людських фігур, що згодом підводилися, обтрушувалися і нещадно протирали запорошені очі.
До нас на башту вибіг Ґарен де Бресі. Він важко дихав від хвилювання, а його смарагдові очі гарячково блищали.
— Ну, що?
— Все гаразд, — відповів йому інквізитор і спробував усміхнутися, проте здобувся лише на моторошний вищир. — Тепер можна пускати в хід мечі.
Очі герцога згасли. Слабка надія поступилася місцем сліпій покорі перед долею.
— Отже, вони… мертві?
— Вони вільні, монсеньйоре. Хай ця думка втішить вас. Замість сторіччями спокутувати провину свого предка, ваші діти знайдуть спокій і прощення там, де судилося бути лиш обраним. А зараз візьміть своїх людей і швидше закінчуйте цей спір неправих. Інакше не можна.
Скорботно схиливши голову, герцог зійшов донизу, а слідом за ним подались і воїни, що були разом з нами на башті. Незабаром з двору почулись його чіткі команди. Захисники замку, проминувши арку зруйнованої брами, взяли під контроль повалений міст і швидко просувалися вздовж насипу. Вцілілі після шаленства стихії розбійники не чинили ніякого опору і навіть не намагалися втекти, а негайно складали зброю, віддаючи себе на ласку переможця. Втім, полонених виявилося небагато. Більшість укритих пилом горбочків ховали під собою мертві тіла ворожих воїнів. Десь серед них лежали сини герцога та їхній злий геній Женес, чия чорна душа зараз прямувала в найпохмуріші глибини пекла…
Немов відгукуючись на наші думки, де Каерден заговорив:
— От і все, його вже нема. Проте я не почуваю ні радості, ні тріумфу, ні бодай найменшого полегшення. Я теж доживаю останні хвилини на цім світі… Дивно, мені завжди здавалося, що людина, усвідомлюючи близькість і неминучість смерті, має підсумовувати своє життя, згадувати все, що зробила в ньому, і гарного, і поганого… Я ж з гіркотою думаю про ті маленькі радощі, яких не пізнав, про ті спокуси, перед якими встояв. Коли все життя до останку підпорядковуєш одній, хай і великій меті, коли присвячуєш себе служінню іншим, то наприкінці земного шляху починаєш шкодувати, що не встиг пожити бодай трохи для себе. Важко вмирати, жодного разу не пізнавши пристрасті, не кажучи вже про любов… — Він підвів на нас сумні очі, і ми побачили, як у них згасають останні жаринки життя. — Коли ми відходимо
Він замовк, підійшов до зубця фортечного муру і, притулившись до нього спиною, повільно сповз додолу.
„Інно! Я не можу вловити жодної емоції. Він наче…“
— І не намагайтеся, юначе, — незворушно промовив інквізитор; його обличчя почало кам’яніти, а рот відкривався й закривався з неприродною автоматичністю. — Неможливо відчути емоцій того, хто відходить. Я вже на шляху
Ми з Інною кивнули. Де Каерден знову заговорив:
