їхнього роду. Рівалові предки відшукали сліди свого ворога у фінікійських колоніях Північної Африки, на Кубі, де він був жерцем племені Таїно, і в містах майя Тулімі та Ісмалі. Женес водив конкістадорів Кортеса й Пісаро до скарбниць ацтеків та інків; на Грані Аро він спалив острів Кондар дотла; в Німеччині він був з Валенштайном під час Тридцятирічної війни і став одним із його вбивць… Цей перелік можна продовжувати до нескінченності, і всюди довкола Женеса вирувало море крові й людських страждань. Починаючи з сімнадцятого сторіччя, серед його супротивників завжди з’являвся один із роду Буґара Валенського, але ніхто з них не мав досить часу та сил, щоб здолати свого кровного ворога. Та ось, із початком Нічиїх Літ, Женес повернувся на Аґріс для здійснення своїх давніх планів помсти моїй родині. Дізнавшись про це, Рівал переконав верховного короля дозволити йому залишитися на нашій Грані. Отак він опинився тут.
Герцог на секунду замовк, простягнув руку до графина з вином, проте передумав і з жалем похитав головою.
— Мабуть, мені не варто було одружуватися й заводити дітей, — знову заговорив він. — І вже напевно, не треба було брати за дружину дівчину з чаклунської родини, хай навіть королівської. Проте з плином часу, коли нічого не відбувається і відчуття небезпеки слабшає, завжди робиш необачні вчинки. Рівал покладався на свій чаклунський хист і на Метрове благословення, а я — на те, що Женес погамував свою жадобу помсти, згубивши мого батька. Та ми обоє помилялися.
Понад три роки тому Рівал надибав у архіві щоденник мого прапрадіда, котрий, як виявилося, потай бавився чорнокнижництвом. Одного разу йому вдалося викликати злого духа з Нижнього Світу й запроторити його до пляшки, скріпленої Соломоновою печаткою. Якимось чином той зумів звільнитися, але чомусь не зміг заподіяти прадідові шкоди. Перш ніж повернутися до пекла, злий дух пообіцяв, що ця витівка не залишиться безкарною, і в період Нічиїх Літ його
Дуже схвильований цим відкриттям, Рівал сказав мені, що раніше він недооцінював навислої над Сіґурдом та Ґійомом небезпеки, і запропонував негайно вивезти хлопців з Аґріса. Я звик сліпо довіряти йому в усьому, тому без жодних заперечень став готуватися до від’їзду. Не знаю, звідки взялася версія, буцім я оголосив про це публічно; все робилося таємно, і навіть найближчі родичі нічого не знали… А втім, це не допомогло — мабуть, серед челяді був Женесів шпигун, який щось запідозрив і сповістив свого господаря. Женес прибув несподівано, придворні та слуги розбіглися вже під час його поєдинку з Рівалом; я намагався відвести синів, але вони мов заклякли і не могли зрушити з місця. Сутичка закінчилася поразкою Рівала, добре що не його смертю. Женес увійшов до кімнати, де ми були втрьох, і сказав, що відтепер Сіґурд та Ґійом належать йому. Він покликав їх, і вони пішли за ним. А на порозі Женес повернувся і додав, що не мине й п’яти років, як мої сини роздеруть мене на шматки, але спершу вони перетворять моє життя на пекло…
Ґарен де Бресі важко зітхнув:
— Про те, що відбувалося впродовж останніх трьох років, боляче й згадувати. Мої сини стали найжорстокішими розбійниками на Аґрісі, і я нічого не міг удіяти. Вони грабували й убивали подорожніх, викрадали дітей і незайманих дівчат, влаштовували разом з Женесом шабаші й приносили людські жертви. Попри всі зусилля, нам не вдавалося зупинити їх, вони були всюдисущі й невловимі. Рівал був певен, що рано чи пізно вони спробують напасти на Шато-Бокер, і готувався до цього дня. Ну, а чим усе скінчилося, ви знаєте.
Таки не стримавшись, герцог випив ще трохи вина. Потім похмуро промовив:
— І ще невідомо, чи справді все скінчилося. Мої люди досі не знайшли Женесового тіла.
— Як же так? — здивувався я. — „Мортира“ вдарила прямісінько в нього. І ми не відчули з його боку ніякого опору.
Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною. А герцог знизав плечима:
— Навіть не знаю, що й думати. Можливо, Женес просто згорів — так часто трапляється з тілами чорних магів, якщо в момент смерті вони мали тісний контакт з Нижнім Світом.
— А що як він вижив, — замислено промовила Інна. — І втік, або… Чи не міг він потрапити в замок?
Герцог кивнув:
— Мені це спадало на думку. Але тоді я не розумію, чому він ховається, замість улаштувати тут бійню.
— Може, зализує рани й набирається сил, — припустив я. — А може, щось тут шукає… Цей замок дуже старий?
— Йому вже дев’ять сторіч. Шато-Бокер побудував герцог Бодуен на місці захопленої ним фортеці, де було лігво Женеса — тоді ще Заклинача Стихій. А південна вежа… — Ґарен де Бресі рвучко підхопився. — Прокляття! Як я міг забути… Ходімо! Мерщій! — І він прожогом кинувся до дверей.
Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.
— Ця вежа збереглася ще з язичницьких часів, — пояснював нам герцог, поки ми спускалися кам’яними сходами. — Вона вже давно ні до чого не придатна, але жоден з моїх предків не наважився знести її, бо саме там Бодуен де Бресі здобув перемогу над Женесом. То була головна цитадель Заклинача Стихій.
Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу в південну вежу. Герцог почав розбирати в’язку ключів, аж раптом завмер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.
— Привіт! — почувся поруч Леопольдів голос. Немов привид, кіт вискочив з пітьми церковної арки і прослизнув до дверей. — Ви, мабуть, когось шукаєте? Якщо типа в чорному вбранні, то він уже всередині.
Ґарен де Бресі люто вилаявся і, надриваючи горло, заволав, вимагаючи світла. До нас негайно підбіг зброєносець з запаленим смолоскипом. Герцог схопив його, і ми втрьох помчали вгору по сходах. За нами слідом біг кіт, а за ним — кілька воїнів.
Долаючи крутий підйом, я гарячково міркував, чому Леопольд не зчинив тривоги, коли побачив Женеса. Чому в нього не спрацювало чуття на нечисть?…
„Женес не нечисть, він людина,“ — заперечила Інна. — „Людина, що продалася темним силам за могутність і довге життя, та все ж людина…“
Коли ми піднялися на самий верх вежі, то побачили в протилежному кінці широкої тераси людську постать у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром. Женес стояв навколішки спиною до нас, здійнявши руки над головою, а між ним та високим парапетом пульсував стовп зловісного рубіново- червоного світла. Чаклун читав якесь закляття, проте при нашій появі замовк, встав з колін і повернувся до нас.
Женесові очі палали таким самим лиховісним рубіново-червоним вогнем. У сутінках його обличчя було розмитим та невиразним і слабко світилося, ніби намазане фосфором.
— О! До мене завітали гості, — пролунав холодний скрипучий голос. — І то гості не прості. Володар попереджав, що ви небезпечні, та я не думав, що аж такі… Ну що ж, ласкаво просимо, панове. Щоправда, ви з’явилися трохи передчасно — але вас це не врятує.
Женес зробив блискавичний порух рукою, і стовп червоного світла перетворився на вогняну стіну, а клуби в’язкого сірого туману заповнили весь простір між ним та нами. Почулося злякане нявчання кота…
Я ступив уперед, аби закрити собою Інну, і потягнувся за мечем, аж тут зненацька збагнув, щo треба робити. Тієї ж миті Інна взяла мене за руку, і наші сили злилися воєдино. Ми разом вдарили по сірому туману й розірвали його на дрібні клапті.
Женес дико завив, упав навколішки і, схиливши голову, підняв догори руки. Та це не був жест капітуляції. Частина рубінового полум’я за його спиною відокремилася від загальної маси і, згорнувшись у вогняну кулю, зависла між Женесовими долонями. А наступної секунди вона стрімко полетіла в наш бік.
Ми з Інною миттєво поставили перед собою енергетичний бар’єр. Куля відскочила від нього, мов тенісний м’яч від ракетки, і ще з більшою швидкістю повернулася до Женеса, на льоту змінивши свій рубіново-червоний колір на блакитний.
Супротивник не зміг відбити контрудару, але останньої миті йому таки вдалось ухилитися. Блакитна куля зіткнулася з червоним полум’ям, пролунав оглушливий вибух, і вогняна стіна позаду Женеса щезла.
