кожну клітину мого тіла, кожен нейрон мого мозку…
Я розплющив очі. Я повернув голову. Я щось побачив. Я знову став людиною…
І, ставши просто людиною, не витримав такого нелюдського напруження сил.
Я знепритомнів.
Розділ 10
Після бурі
Наступні три дні ми провели в мороці забуття, а ще один день минув ніби в тумані.
Коли я вперше отямився, за вікном лише займався світанок. Поруч зі мною лежала Інна, а біля неї згорнувся клубочком Леопольд. Моя дружина міцно спала, кіт лише дрімав. Побачивши, що я прокинувся, він з радісним нявчанням кинувся мені на груди. Саме від нього я дізнався, що після нашої сутички з нечистю минуло не кілька годин, як я подумав спочатку, а понад три доби. Увесь цей час Леопольд не відходив від нас ні на крок, дуже переживав і не довіряв бадьорим рапортам лікарів про поступове поліпшення нашого стану. В своєму звичному стилі кіт заходився вичитувати мені за те, що я постійно втрапляю в різні халепи і тягну за собою Інну, наражаючи наші життя на небезпеку. Він міг скиглити до нескінченності, та мене врятував Штепан, який чергував у сусідній кімнаті і, почувши Леопольдові нарікання, ввійшов до спальні. Слідом за ним з’явився лікар, як ми згодом довідалися, знаний фахівець, котрого герцог викликав з Хаседота ще тієї ночі, коли ми з Інною зупинили Прорив.
Штепан негайно відіслав кота будити служницю, щоб вона принесла мені поїсти, а лікар без зволікання розпочав медичний огляд. Його методи були цілком сучасні: він сунув мені в рота термометр, виміряв тиск і пульс, з допомогою стетоскопа послухав серце, постукав усюди молоточком, посвітив мені в очі і врешті дійшов висновку, що зі мною все гаразд.
Інна ніяк не реагувала на те, що відбувалося в кімнаті. Попервах я стривожився, але лікар запевнив мене, що вона просто спить. Він розповів те, чого не встиг сказати Леопольд: години зо три тому Інна ненадовго отямилася, поїла, а потім знову заснула.
Щойно лікар закінчив огляд, як до кімнати ввійшла заспана служниця і принесла велику тацю з різноманітними стравами. Без зайвих розмов я допався до їжі з вовчим апетитом людини, яка впродовж останніх трьох днів не мала в роті ані крихи. Тим часом Штепан розповідав про те, що сталося в замку та його околицях у ніч Прориву.
Коли на верхній терасі південної вежі було помічено червоні та блакитні спалахи, а в безхмарному небі замиготіли блискавки, воїни залоги на чолі з Ґареном де Бресі кинулися нам на допомогу. Та вже з перших кроків по сходах вони загрузли в розм’яклому камені… Герцог, Штепан та Нікоран подолали майже половину шляху, після чого зав’язли остаточно і вже не могли рушити з місця — ні вперед, ні назад. Вони вже вирішили були, що настала їх смертна година і почали молитися, аж раптом шаленство стихії ущухло, стіни перестали пульсувати рубіново-червоним світлом, кам’яні сходи набули звичної твердості, а люди з подвір’я загукали, що більше не видно ні спалахів, ні блискавок.
Кілька герцогових людей не встигли витягти ноги з каменя, проте ніхто серйозно не постраждав. Всі вони відбулися легким переляком, тільки довелося добряче попітніти, звільняючи їх з кам’яного полону.
Втім, герцог, Штепан та Нікоран, хоч і загрузли найглибше, швидко звільнилися, першими дістались нагору й побачили там нас з Інною. Ми нерухомо лежали посеред тераси, а вірний Леопольд, зопалу вирішивши, що ми загинули, гірко оплакував нас. Коли Штепан сказав, що ми просто непритомні, кіт від полегшення й собі зомлів.
Тим часом герцог та Нікоран оглянули всю терасу і знайшли в конічній вирві труп істоти, явно породженої самим пеклом. Істота була така потворна, що Штепан не наважувався навіть описати її, а сказав лише, що вона нагадувала покруча цапа зі скорпіоном. Це був єдиний пекельний вилупок, якому вдалося вибратись на світ в епіцентрі Прориву, та й то без нижньої частини тулуба — вочевидь, ми закрили прохід тієї самої миті, коли він вилазив звідти.
Я хотів запитати у Штепана, що означають його слова про епіцентр Прориву, але мені запаморочилось у голові, перед очима все попливло, я упустив собі на коліна келиха з вином і знову поринув у сон…
Вдруге я прокинувся близько дев’ятої ранку. Невдовзі прочумалася й Інна, тож наступні півгодини ми обоє були при тямі. Тепер біля нас сидів Ґарен де Бресі, і від нього ми почули докладніший звіт про нічні події.
Виявилося, Прорив, який ми зупинили, був не звичайним, локальним, а регіональним. За герцоговими словами, фронт наступу нечисті охоплював прилеглі до замку землі в радіусі якнайменше ста миль, і щогодини надходила нова інформація про чимраз віддаленіші осередки Прориву, епіцентром якого, поза всілякими сумнівами, був Шато-Бокер. Самі того не підозрюючи, ми так вправно погасили головне вогнище, що одночасно знищили всі відгалуження відкритого Женесом інфернального каналу. Щоправда, в інших місцях справа не обмежилася однією розітнутою навпіл тварюкою, на білий світ вирвалося чимало пекельних істот, і територія Бокерського князівства зараз буквально кишіла нечистю. Постраждало багато людей; у Хаседоті вже загинуло понад три сотні мешканців і близько двох тисяч дістали тяжкі поранення. З настанням темряви вулиці великих міст ставали смертельно небезпечними для пізніх перехожих, а на села та маленькі містечка без надійних укріплень щоночі нападала нечисть, яка вдень переховувалась у довколишніх лісах. А проте, це були справжні дрібниці порівняно з тим, що могло б статися, якби ми не зупинили Прориву.
Герцог був дуже стурбований і пригнічений, адже всі ці неподобства коїлися на підвладних йому землях, а до того ж він почувався відповідальним за те, що дозволив Женесові потрапити в замок і відкрити шлях для Прориву. Також його непокоїло, що досі не з’явився інквізитор, якого перед своєю смертю викликав Рівал де Каерден і який мав прибути ще позавчора ввечері, в крайньому разі — вчора вранці. Нас це теж стурбувало — що, втім, нітрохи не завадило нам невдовзі забутися в глибокому сні…
Протягом дня я ще чотири чи п’ять разів прокидався, а потім засинав знову. Лише надвечір ми з Інною відчули себе досить дужими, щоб вибратися з ліжка, прийняти ванну і повечеряти не в спальні, а за столом у вітальні, в товаристві герцога, лікаря, Нікорана та Штепана. Попередньо оглянувши нас, лікар констатував, що ми напрочуд швидко оклигуємо і за день-два, якщо не будемо піддавати себе надмірним навантаженням, повністю поновимо сили. Того вечора ми й у гадці не мали навантажувати себе, хіба що добряче наїлися.
Інквізитора з Лемоса й досі не було. Ґарен де Бресі висловив побоювання, що посланець затримався в дорозі через наш Прорив, маючи на увазі, що він загинув або тяжко поранений. Останні відомості з Руана, давньої столиці королівства, змусили герцога припустити, що Прорив був навіть не регіональний, а глобальний — тобто спрямований на всю Грань.
Проте тут була одна заковика. Ні герцог, ні решта присутніх не знали жодного випадку, коли б глобальний Прорив було зупинено силами одного чи двох людей — хай навіть дуже могутніх чаклунів.
Інна подумки звернулася до мене:
„Владе, тобі не здається, що це не ми зупинили Прорив… чи то пак, що його зупинили
„Хочеш сказати, нам хтось допомагав?“
„Атож.“
„І хто?“
„Пам’ятаєш
„Гм, цікава ідея…“ — і я поділився цим припущенням з нашими співрозмовниками.
