Ґарен де Бресі поставився до моїх слів серйозно, хоча й трохи скептично.
— Звичайно, не можна виключати, — сказав він, — що один із Великих досі живе поміж людей інкоґніто, приховуючи від усіх свою справдешню сутність… Але Рівал, наскільки я пам’ятаю, ні миті не сумнівався, що Метр насправді
— А чому Великі пішли? — спитав я. — І, власне, хто вони такі?
Я вже не соромився демонструвати перед герцогом своє невігластво. За вечерею Інна коротко розповіла йому нашу історію. На відміну від Штепана, який до зустрічі з нами щиро вважав мешканців Основи найобізнанішими людьми в світі, Ґарен де Бресі знав, що більшість людей Землі навіть не підозрюють про існування Граней. А позаяк він з дитинства спілкувався з інквізитором, фактично був його вихованцем, то ми розраховували почути більш вичерпну відповідь, аніж уже звичне нам „Великі є Великі“.
— Ви порушили дуже складне питання, — промовив герцог після тривалого мовчання. — І дуже спірне. Навіть серед інквізиторів нема єдиної думки про Великих та їхнє місце в картині світу. Так, скажімо, Рівал був прибічником гностичної доктрини і виховав мене в дусі гностицизму… хоча в етичному й обрядовому плані я все ж залишаюся традиційним християнином. Боюсь, дехто з наших сусідів за цим столом катеґорично не сприймає моїх поглядів. — Він скоса зиркнув на Нікорана. — Кожна релігія, кожна філософська течія рішуче обстоює істинність свого тлумачення природи Великих.
— А самі Великі? У них питали, хто вони є?
— Певно ж питали. Та за рідкісним винятком вони відмовлялися відповідати — як це робив, приміром, Метр. А ті з них, хто відповідав, знову ж таки відповідали по-своєму і мимохіть ставали засновниками нових релігій або нових течій в уже наявних релігіях — з усіма позитивними та негативними наслідками цього вчинку. Мені здається, що й самі Великі достеменно не знали, хто вони насправді. Принаймні, не до кінця це розуміли… Мабуть, єдине, в чому погоджуються всі релігії, то це в сакральному походженні Великих, а в усьому іншому трактують їх по-різному. Посланці Господні, молодші боги, що наглядають за людьми з волі старших богів, божественні маніфестації, земні аватари богів… Гм. А деякі розумники, не буду називати імен, — герцог зробив виразну паузу і знову глянув на Нікорана, який миттю почервонів і збентежено потупився, — вже поквапились оголосити вас новими Великими, що прийшли на зміну старим. Мені ледве вдалося запобігти поширенню цих безглуздих чуток.
Я відчув, як у мене в грудях моторошно залоскотало. Моє серце на секунду завмерло, стислося, потім стрімко закалатало, потім знову завмерло, стислося і знову закалатало… В уяві зринув портрет Метра, що його Інна „витягла“ з Суальди. Незворушне, ніби витесане з мармуру обличчя, холодні, нелюдські очі, втомлений погляд, сповнений тисячолітньої муки та глибокої зневаги до життя…
Я поглянув на Інну. Вона злякано дивилася на мене, її обличчя стало білим, мов полотно, а зіниці очей розширилися від жаху. Так страшно нам обом не було ні при зустрічі з розбійниками, ні під час сутички з Женесом, ні навіть коли ми зупиняли Прорив. Тоді ми могли загинути — проте є доля, гірша від смерті.
— Але… — голос Інни зірвався. — Але ж це не так?
— Певна річ, ні, — переконано відповів герцог. — Великих не можна сплутати з людьми. Ті, хто хоча б раз зустрічався з Метром, хто бачив його бодай секунду, хоч на мить відчував на собі його погляд, зрозуміє, щo я маю на увазі, — він мерзлякувато пощулився. — Рівал казав, що всі Великі були такими… У цьому ви зовсім не схожі на Метра. Ви, безумовно, люди — хоч і надзвичайно могутні.
— А Великі хіба не були людьми? — спитав я.
— Ну, все залежить від того, що розуміти під цим словом. Великі мали людські тіла, і в цьому сенсі їх можна назвати людьми. Проте їм були не властиві людські емоції, вони не могли любити й ненавидіти, радіти й сумувати, відчувати страх, біль, відчай… Ось чому я відразу збагнув, що ви не можете бути Великими. Ви — люди, земні люди. А Великі, якщо виходити з гностичної інтерпретації, були земними втіленнями Вищого Розуму, інакше — Вселенського Духу, творця Світового Кристалу.
„Коротше, деміурга,“ — подумки прокоментувала Інна. — „Неодмінного персонажа будь-якої гностичної теорії.“
Нікоран розкрив був рота з очевидним наміром заперечити, та останньої миті передумав і промовчав. Проте своїм виглядом він рішуче показував, що не згоден з герцогом. А сам Ґарен де Бресі, як ми зрозуміли, продовжувати не збирався. Формально, він уже відповів на запитання: „Хто такі Великі?“ — і цим вирішив обмежитися. Схоже, йому не надто кортіло нав’язувати свою точку зору.
„Проповідника з герцога явно не вийде,“ — сказав я Інні, а вголос промовив:
— Але навіщо Вищому Розумові знадобилися земні втілення? Невже для того, щоб наглядати за людьми?
Якби герцог відповів „так“, я був би розчарований. Та він заперечно похитав головою:
— Ні, не лише для цього. Найпершим завданням Великих було збереження цілісності Світового Кристалу, запобігання спробам Хаосу зруйнувати його й вирватися на волю… — Ґарен де Бресі замовк і важко зітхнув. — Боюся, ця розмова закінчиться черговою сваркою з Нікораном. Він повсякчас ганить мене за те, що я погрузнув у дуалістичній єресі.
У відповідь Нікоран поважно кивнув.
— Тоді дозвольте продовжити вашу думку, пане герцог, — озвалася Інна, і в її очах спалахнули пустотливі вогники. — Якщо не помиляюся, то згідно з вашою доктриною, Вищий Розум, Вселенський Дух, уособлює в собі Добро, Закон і Порядок, на противагу Абсолютному Злу, Хаосу та Беззаконню. Колись, у давні часи, Добро подолало Зло, і переможець, Вищий Розум, вирішив очистити Всесвіт від скверни Хаосу. А позаяк цілком знищити свого споконвічного ворога він не міг, то запроторив його до середини створеного задля цього Світового Кристалу. А Великі, земні втілення Вищого Розуму, стали чимось на кшталт наглядачів у цій космічній в’язниці. Що ж до нас, людей, то тут одне з двох — або ми виявилися побічним продуктом Акту Творення, або ж нам від самого початку відводили роль молодших тюремників.
Слухаючи Інну, Ґарен де Бресі дивився на неї широко розплющеними від подиву очима. Нікоран осудливо хитав головою, а лікар (я так і не дізнався, як його звали) доброзичливо всміхався собі у вуса. Бувши людиною з науковим складом розуму, він мав уявлення про дедукцію.
Коли Інна скінчила, герцог прокашлявся і глухо мовив:
— Пані, я схиляюся перед вашим розумом і проникливістю. Загалом ваші здогади відповідають дійсності… — Тут він скоса зиркнув на Нікорана й поспіхом уточнив: — У рамках гностичної доктрини, звісна річ. Навіть неоднозначність трактування місця та ролі людей у світобудові ви цілком влучно завважили. Щодо цього поміж філософів та теологів і досі нема одностайності. І хоча ви занадто все спростили, насправді гностицизм значно складніший, та, повторюю, загалом ви маєте рацію.
„Це не так гностицизм, як примітивний дуалізм,“ — подумки мовила Інна. — „Добро та Зло, Світло й Пітьма, Порядок і Хаос, Бог та Диявол в уявленні маніхеїв.“
А я запитав у герцога:
— Тоді чому Великі пішли? Чому вони лишили Грані без нагляду? Та ще й у розпал Нічиїх Літ, коли їхня допомога потрібна найбільше.
Ґарен де Бресі знову зітхнув:
— Великі покидали Грані ще до Різдва Христового, а з закінченням попереднього Нічийного Сторіччя це набуло масового характеру. Вони… втомились, якщо можна так сказати. Втомились від своєї людськості, від свого земного існування. Кожен із них носив у собі частку Вселенського Духу, Безмежний Всесвіт був їх рідною домівкою, але впродовж багатьох тисячоліть вони мусили скніти в людській подобі. Тюремники Хаосу самі стали в’язнями людського тіла, і чимдалі нестерпнішим робилося їм це ув’язнення. Вселенський Дух не зливався з їхньою плоттю, він був її бранцем. Нам, людям, чиї душа та тіло — єдине ціле, неможливо уявити, щo почували Великі, відірвані від Вищого Розуму, який породив їх. За словами Рівала, останнім часом Метр часто згадував про поклик зірок. Зорі символізували для Великих Безмежний Всесвіт, Царство Порядку, частиною якого вони були… Врешті-решт вони не витримували і поверталися в лоно Вселенського Духу. Метр опирався покликові довше за всіх, інквізитори сподівалися, що він залишиться хоча б до завершення теперішніх Нічиїх Літ. Здавалося б — що для Великого кілька десятиріч порівняно з вічністю?… Та все ж Метр не зміг. Не витримав. Пішов.
— Тоді, за логікою речей, Вищий Розум мав надіслати на Грані нових Великих, — зауважила Інна. — Чи він більше не зацікавлений у збереженні Світового Кристалу?
