розраховую на це. А пишу з іншою метою — у сподіванні, що моя відверта сповідь бодай трохи зарадить тобі в боротьбі з прийдешніми бідами. Лише припустившись фатальної помилки, я став замислюватися над своїми вчинками і гірко пошкодував, що не помер ще в колисці. Змарнувавши своє власне життя, заподіявши багато страждань усім, хто мене любив, я зрештою перевершив самого себе і загубив не лише свою душу, а й душі своїх іще ненароджених онуків… Але про все по порядку.
Перша зустріч з моїм злим генієм відбулася на свято весни 1968 року. Якось уночі, під час гри в покер, я геть програвся й запропонував під заставу старовинний перстень, знайдений моїм дідом при реконструкції церкви в Шато-Бокер. Мої партнери відмовилися прийняти його на кін; на їхню думку, він не мав ніякої реальної цінності.
Та раптом з глибини залу (а це було в одному зі столичних гральних домів) з’явився літній панок у чорному камзолі без прикрас і в чорному манто. Він рішуче підступив до нашого столу, подивився на мене і сказав, що вірить у моє щастя. Відтак запропонував безвідсоткову позику на суму, що втричі перевищувала необхідну для продовження гри, а перстень погодився взяти лише на знак моєї вдячності за цю послугу. Я був захоплений азартом і, певно ж, радо прийняв його пропозицію. Я продовжив гру, мені щастило, і на ранок я виграв стільки грошей, скільки не вигравав ще ніколи в житті. Тут варто було б зупинитися — та я, на жаль, ніколи не був стриманою людиною.
Наступного вечора гра поновилася в тому ж самому товаристві, але фортуна відвернулася від мене, і я втратив майже весь учорашній виграш. Та ось мені прийшла чудова карта, і я ризикнув поставити на кін решту своїх грошей. Попадали всі гравці, окрім одного араба з далекої Грані, який за час свого недовгого перебування в Альбіні розкидався грішми з такою легкістю, немовби був самим Крезом. Цей араб, не пригадаю вже його імені, підняв ставки ще вище, чого, правду кажучи, я ніяк не сподівався. Сума була просто фантастична, а в мене не лишилось ані шеляга. Мене охопив розпач, адже я знав, що ніхто не позичить таких грошей — усі завсідники цього грального дому знали, що я дуже неохоче віддаю борги, часом навіть зовсім не повертаю. А клятий араб не визнавав ні чеків, ні розписок, він вимагав лише готівку.
Я бачив, що виграш вислизає з моїх рук… Аж раптом помітив у дальньому кутку залу мого вчорашнього знайомого в чорному вбранні і негайно кинувся до нього з проханням про позику. Трохи подумавши, той виклав на стіл пачку кредитних білетів королівської скарбниці і згорнутий аркуш паперу. Він сказав, що згоден позичити ці гроші, якщо я в присутності свідків письмово присягну безсмертям своєї душі, що зіграю з ним одну гру на будь-яку запропоновану ним ставку, а в разі моєї смерті це зобов’язання перейде до мого сина. Умови були, м’яко кажучи, підозрілі, та, побачивши гроші, я розгубив рештки обачності й без жодних вагань погодився. Треба відзначити, що я взяв гостро заточене перо так незграбно, що примудрився вколоти собі пальця. Чоловік у чорному забрав розписку, а натомість видав гроші. Коли ми з арабом відкрили карти, то виявилося, що я виграв. Я тут-таки повернув незнайомцеві борг, після чого той пішов і більше в гральному домі не з’являвся.
Відтоді минуло п’ять років. Пам’ять у мене коротка, тож з часом я зовсім забув про чоловіка в чорному і про нашу з ним угоду. Та одного дня він сам нагадав мені про своє існування. Я саме гостював у Альбіні, куди приїхав розбиратися з судовими позовами сусідів. Доповіли, що мене хоче бачити якийсь Женес де Фарамон де Торлор. Я ніяк не міг пригадати людину з таким іменем, однак, знаючи про свою звичку напідпитку заводити всілякі знайомства, погодився прийняти його.
То був мій кредитор — тільки цього разу одягнений не в чорний камзол, а в довгу чорну сутану з каптуром. Без будь-яких передмов він нагадав про нашу угоду й запропонував зіграти одну гру, ставка в якій — моя душа. Я був такий приголомшений, що не спромігся вимовити жодного слова. А він показав підписану моєю кров’ю розписку і зауважив, що в разі відмови має повне право забрати мою душу й без гри, а сама гра лише дає мені можливість усе виправити. Я відразу ж збагнув, до чого все йде. Хтось розумніший і розсудливіший на моєму місці, мабуть, відмовився б від гри, аби не загрузнути ще глибше в диявольських тенетах. Але я…
Певна річ, я програв. Женес посміхнувся і сказав, що з цієї миті я цілком належу йому і якщо не виконаю бодай одного з його бажань, то потраплю прямісінько в пекло, а це бажання виконає за мене мій син.
За півроку, що минули відтоді, я вчинив стільки гріхів, що тепер мені в будь-якому разі ґарантовано місце в пеклі. Я покірно виконував найжахливіші бажання Женеса, щоразу тішачи себе надією, що його збочена уява от-от виснажиться. Але те, що він зажадав сьогодні, перевершило найгірші сподівання. Він захотів, щоб я віддав йому душі своїх онуків — твоїх ще не народжених дітей, сину! При цьому Женес знову нагадав, що бажання, яке я відмовлюся виконати, відповідно до угоди, стане твоїм зобов’язанням.
Не знаю, чи правомірна така умова, та боюся, що лукавий усе передбачив. Гадаю, він не вимагав твоєї душі тільки тому, що ти народився ще до укладання нашої угоди, а отже, я не мав права розпоряджатися твоєю долею. Проте я ще маю слабку надію, що Женес намагається ошукати мене і хитрістю запопасти собі нових рабів. Хоч там як, я вирішив, що краще пізно, ніж ніколи, і відмовив йому. Він наказав мені готуватися до смерті і зауважив, що це однаково не врятує моїх онуків.
Мої дні на цім світі вже добігають кінця, і, правду кажучи, я нетерпляче чекаю на смерть. Навряд чи в пеклі буде гірше, ніж зараз. Я не прошу в тебе пробачення, синку, бо знаю, що моїм учинкам немає ні прощення, ні виправдання. Я лише благаю тебе бути обережним. Прощавай. Нехай буде з тобою Той, чиє ім’я мені, грішнику, не годиться називати.
Твій батько, Олаф Ґабріель де Бресі,
двадцять восьмий герцог Бокерський.
Хаседот, 9 вересня 1973 року.
Дочитавши до кінця листа, я поклав останній аркуш на стіл і подивився на герцога. Ґаренові де Бресі було лише сорок років, проте зараз він мав вигляд шістдесятирічного. Йому довелося спокутувати гріхи свого батька і прийняти на себе всю міць помсти, виношуваної впродовж дев’яти сторіч.
Герцог, тим часом, продовжив свою розповідь:
— Наступного ранку батько поїхав з Хаседота в Шато-Бокер, а за шість днів загинув на полюванні від рук Женеса… Чи не загинув. Не знаю… А я, прочитавши батькового листа, негайно відрядив гінця до Лемоса, де розташовувалася прецепторія місцевого командорства Інквізиції. Десь за місяць по тому приїхав сам верховний король у супроводі кількох інквізиторів. Уважно вислухавши мене й ознайомившись із листом, Метр сказав, що відтепер я перебуватиму під постійною опікою Рівала де Каердена. Рівал став мені за старшого брата, якого в мене ніколи не було, і за батька, якого я майже не знав. Багато в чому нас об’єднувала спільність долі, певніше те, що обидві наші родини зазнали лиха від Женеса де Фарамона. Цей нелюд народився на Основі, в давньому фінікійському місті Тирі; там він був жерцем Вельзевула, а потім зрадив своїх співвітчизників, вступивши у змову з фараоном Тутмосом, і допоміг захопити Тир єгиптянам. Згодом він правив чорні шабаші у карфагенян і водив їхні кораблі до берегів Куби… Рівал багато розповідав мені про Женеса, кровного ворога свого роду. Гадаю, вас зацікавить і ця історія.
Почну з того, що через десять років після своєї поразки на Аґрісі Заклинач Стихій з’явився на Основі, в Бретані, і тоді вперше назвався Женесом де Фарамоном де Торлором. Саме під цим іменем він здобув там чималий вплив і зрештою втрутився в боротьбу за герцогський престол. У цьому князівстві вищу шляхту надихав приклад сусідів, графів Паризьких Робертинів, які в минулому сторіччі стали королями Франції, і кожен з могутніх бретонських вельмож вважав справою престижу претендувати на владу в герцогстві. Женес виступив на боці одного з претендентів, збираючись згодом усунути свого соратника й посісти його місце. Та на шляху чорного мага став Буґар Валенський, предок Рівала де Каердена, старший жрець кельтського язичницького культу. Він збагнув, щo за сила стоїть за новоявленим претендентом, і рішуче виступив на захист законного герцога. Женесові так і не вдалося здійснити задумане, але перед тим, як покинути Основу, він смертельно поранив Буґара, а в його сина відібрав пам’ять і продав на півдні Франції, як простого смерда. Такою була помста колишнього жерця фінікійського бога смерті старшому жерцю бретонських друїдів.
Минуло кілька сторіч, перш ніж нащадки Буґара Валенського звільнилися від ганебного рабства. І лише після того, як один із них потрапив на очі інквізиторові, що виявив у нього сильний чаклунський дар, вони довідалися про своє походження й поставили собі за мету помститися Женесові за всі приниження
