— Перепрошую за безцеремонність, панове, — сказав він. — У мене просто не витримують нерви. Після батькової смерті лише постійна присутність Рівала давала мені відчуття певності й безпеки. А тепер він мертвий, і я не соромлюся визнати, що почуваюся безпорадною дитиною. Женес де Фарамон, цей виродок, переслідував нашу сім’ю майже тисячу років, і на мою долю випала найстрашніша частина його помсти.
Ґарен де Бресі замовк і знову налив собі вина. Цього разу він пив повільно, маленькими ковтками, і якось розгублено дивився на Інну. Мовчання затягувалося. Нарешті ми збагнули, що він ніяк не може зібратися з думками і гарячково шукає зачіпку для продовження розмови.
— Пане герцог, — прийшла на допомогу Інна. — Давайте про все по порядку. Почнімо з того, коли ваш рід уперше зіткнувся з Женесом.
Герцог полегшено зітхнув і з вдячністю поглянув на неї.
— Це дуже давня історія, — заговорив він. — Мабуть, варто почати з того, що по чоловічій лінії мій рід походить з Основи, і коріння його на півночі Франції. Ще з часів Людовіка Лисого мої предки володіли землями як у Нормандії, так і в Бретані. Бувши васалами обох герцогів, вони брали участь у багатьох їхніх військових авантюрах, найвидатнішою з яких був похід Вільґельма Нормандського в Англію…
З подальшої герцогової розповіді ми дізналися, що його далекий предок Бодуен де Бресі з ентузіазмом відгукнувся на заклик Вільґельма, негайно спорядив корабель і разом зі своїми вояками відплив із Шербура до Гавра, де планував приєднатися до нормандського війська. Проте доля вирішила інакше, і несподіваний шторм відніс судно далеко в море. Буря не стихала цілий день і всю ніч, а вранці, коли море заспокоїлося, Бодуен де Бресі та його люди побачили за кілька миль на північ берегову смугу.
Позаяк шторм гнав корабель на північний схід, Бодуен вирішив, що це південне узбережжя Девону чи навіть Корнуолу. Та це було на так. За іронією долі, корабель Бодуена затягло до тунелю, таємно прокладеного чорними магами для останньої спроби влаштувати Прорив на Основі насамкінець Нічийного Сторіччя. Завдяки цій випадковості, інквізитори вчасно виявили тунель і зруйнували його, відвернувши загрозу Прориву.
А Бодуен де Бресі та сотня його людей, опинившись у чужому світі, незабаром переконалися, що про повернення додому годі й мріяти. Втім, більшості з них гріх було нарікати на нещасливу долю. Вони потрапили на Аґріс якраз у той час, коли християнський король Ліону намагався поширити свою владу на прилеглі до його держави території, що перебували під контролем могутнього союзу язичницьких племен. У кожному з них формально врядувала рада старшин, проте фактичним лідером і одноосібним правителем був старший жрець. Слово жерця було законом для всіх членів племені, він міг скасувати будь-яке рішення ради старшин та громадського віча, ухваливши на противагу йому своє. А всі общинні та племінні жерці, в свою чергу, беззаперечно підкорялися верховному жерцю — Заклиначеві Стихій, непримиренному ворогові християнства та інших позитивних релігій.
Швидко зорієнтувавшись у ситуації і зрозумівши, що вороття немає, Бодуен де Бресі запропонував королю свої послуги у війні з язичниками. Його загонові сприяв успіх, і за неповні чотири місяці нормандці власними силами захопили всі південно-східні території язичників. Тепер у володінні Бодуена де Бресі було в десятки разів більше землі, ніж на Основі.
Але на цьому він не зупинився. Ретельно зібравши інформацію і встановивши місцеперебування верховного жерця, Бодуен вирішив швидким маршем пройти до його фортеці і зненацька заскочити Заклинача Стихій у власному лігві. Він розраховував, що без лідера язичники невдовзі вгрузнуть у міжплемінних чварах і стануть легкою здобиччю для організованого війська.
План був дуже ризикований, однак Бодуена підтримала більшість його лицарів, що прагнули нових володінь. За давніми переказами, ввечері напередодні походу, коли майбутній герцог Бокерський прийшов до церкви попросити благословення Господнього, він зустрів там одного з Великих, стверджують, що то був сам Метр. Великий сказав Бодуенові, що він не просто йде на герць із лихим чаклуном; це буде одна з останніх битв із силами Пітьми у сторічній війні за нове тисячоліття людства. Наприкінці розмови Великий благословив Бодуена і дав скромний на вигляд перстень, наказавши носити його на середньому пальці правої руки. Цей перстень мав завадити Заклиначеві Стихій застосувати свою чорну магію й ухилитися від чесного поєдинку.
Наступного дня вдосвіта предок Ґарена де Бресі виступив у похід, і за два тижні, 17 березня 1067 року, його військо підійшло до головної цитаделі язичників, до лігва Заклинача Стихій. Штурм почався відразу ж, і після запеклого бою лицарі Бодуена де Бресі увірвалися до фортеці. Недобитки ворожого війська замкнулися в кам’яній вежі й довго оборонялися, та врешті нормандці подолали їхній опір, піднялися по крутих сходах на верхню терасу й побачили там головного жерця. Він був одягнений у довгу чорну сутану з каптуром, а в руках тримав палицю з чорного дерева. Завидівши Бодуена де Бресі, лихий чаклун спрямував на нього палицю й почав читати якесь закляття, але на перших же словах спіткнувся.
— Тобі пощастило, лицарю з Основи, — сказав він. — Я не зможу покарати тебе і ще багато поколінь твоїх нащадків, надто вже могутня сила стоїть за тобою. Та мине дев’ять сторіч, і знову прийде мій час. Я повернуся на Аґріс і жорстоко помщуся твоєму родові.
З цими словами жрець щез у пекельно-червоному полум’ї. Там, де він стояв, з’явилася в підлозі конічна вирва з гладенькими, немов відполірованими, стінками, а поруч лежала вплавлена в кам’яну плиту чорна палиця.
Бодуен де Бресі не забув погрози жерця і поставився до неї дуже серйозно. Він залишив письмове застереження нащадкам, а сам відтоді ані на мить не знімав персня і заповів поховати його з ним, щоб і після смерті не стати здобиччю Заклинача Стихій…
Скінчивши розповідь про свого предка, Ґарен де Бресі трохи помовчав, потім знову заговорив:
— Оце все, що відомо про першу зустріч моєї сім’ї з Женесом де Фарамоном. Я почув цю історію вже після смерті мого батька.
— А що, власне, сталося з вашим батьком? — я намагався говорити м’яко, бо бачив, яких неймовірних зусиль коштувало герцогові зберігати спокій. — Якщо не помиляюся, він був першим із нащадків Бодуена де Бресі, кого через дев’ять сторіч мала спіткати помста Заклинача Стихій.
— Так воно й сталося, — похмуро промовив герцог, починаючи наступну розповідь. — Мій дід помер дуже молодим, і батько у трирічному віці успадкував князівство. Можливо, це стало головною причиною всіх лих, що звалилися на нашу родину. Хоча мої предки давно забули про застереження Бодуена, та всі вони, за рідкісним винятком, були людьми розважливими й обережними. На жаль, мій батько якраз і належав до цього винятку. Його мати була при ньому реґентом і так його любила, що опинилася в цілковитій залежності від нього й виконувала будь-які синові примхи, заплющуючи очі на всі витівки малого шалапута. За її потурання батько виріс украй легковажною й безвідповідальною людиною; власне кажучи, він так і не став дорослим чоловіком, а на все життя лишився вередливим підлітком. Гуляв-пив без просипу, тижнями пропадав на полюванні, вештався по корчмах і водився з вельми темними особами. До всього іншого, він був затятим гравцем і часом програвався так, що починав закладати родові землі. Ні одруження, ні моє народження нічого не змінили. Мої спогади про нього не можна назвати приємними. З матір’ю він був жорстокий і цинічний, зі мною — незмінно грубий, і тільки наша остання розмова… — Герцог зробив паузу, знову наповнив свого келиха й випив. Потім видобув з кишені кілька списаних аркушів паперу і поклав їх перед нами на стіл. — Слуга розбудив мене серед ночі, попросив одягнутися і провів до батькового кабінету. Сам батько чекав мене там — похмурий і змарнілий, але цілком тверезий. Він був чисто виголений і охайно вдягнений, що йому було аж ніяк не властиво, бо навіть на власне весілля він примудрився прийти з триденною щетиною і в камзолі з надірваним коміром. Батько дав мені нерозкритого листа і звелів прочитати його, коли з ним щось станеться. А потім попросив пробачити за все, що заподіяв мені в житті. Це була моя остання зустріч з ним, і я досі пам’ятаю її до найменших подробиць. За кілька днів сталося те жахіття на полюванні… А втім, варто спершу прочитати, що він написав.
Інна мовчки взяла листа, швидко пробігла очима перший аркуш і передала його мені. Я зауважив, що цупкий папір по краях потертий, а текст подекуди розмазаний; це беззаперечно вказувало на те, що впродовж минулих років листа неодноразово перечитували. Почерк був розгонистий і неакуратний, нерівні рядки налазили один на один…
