Самі по собі насильницькі дії не були причиною смерті, але вони призвели до того, що Світлана Мелещук захлинулась. Лікарі встановили і ще один важливий факт: Світлана була вагітна. Свідок Надія Мелещук-Кравець, рідна сестра покійної, розповіла, що за три дні до смерті, прилетівши з Києва, де вже понад рік вона жила, Світлана призналася їй, нібито жде дитини від Назарова, з яким час від часу зустрічалась, а Назаров нічого й знати не хоче, бо у нього є інша дівчина, з якою він хоче одружитися. Лікар-акушер міської лікарні Зенкевич посвідчила, що Світлана Мелещук зверталася до неї — хотіла обірвати вагітність, про це просив і Валерій Назаров, небіж лікарки, але оперувати Мелещук було вже пізно, і Зенкевич відмовила їм.
Висновки експертів і показання свідків були такі переконливі й неспростовні, що Назаров перестав опиратись і визнав себе винним у вбивстві двадцятитрьохлітньої акторки республіканської кіностудії Світлани Андріївни Мелещук. Заразом уточнили й мотив злочину.
В Сосновське, своє рідне місто, Світлана приїжджала досить часто — тут живуть її мати, заміжня сестра, подруги, тут міститься інститут декоративного і прикладного мистецтва, на заочне відділення якого вона вступила два роки тому, коли була художником-оформлювачем у кінотеатрі «Сосновське». Її роман з Валерієм Назаровим, що почався торік улітку, досить скоро став обтяжливим для молодого інженера. Одруження з кіноакторкою, кар'єра якої тільки починалась, а всі достоїнства полягали в її звабливості і дуже непевних сподіванках на однокімнатну квартиру в Києві, не входило в його розрахунки. Останні місяці він з усіх сил намагався добитися руки і серця Лізи Кошарної, дочки головного інженера виробничого об'єднання «Транзистор» — одруження з нею відкрило б перед Назаровим дуже привабливі перспективи. І саме в той час, коли, здавалося, Валерій от-от досягне свого — Ліза погодилася вийти за нього, — прилетіла Світлана й ошелешила його нежданою новиною: він має стати батьком. Усі плани, всі надії Назарова повисли на волосинці. По-доброму домовитися з набридлою коханкою він не зміг, отож і надумав позбутись і її, і майбутньої дитини іншим способом.
До такого висновку дійшов слідчий Русанівської райпрокуратури Вигула, який спочатку вів цю справу. Так вважали і Світланині родичі, друзі, товариші, які звертались у відповідні організації, в редакції газет, рішуче вимагаючи провести відкритий судовий процес і суворо покарати вбивцю.
«Ви не уявляєте, якою була Світлана Мелещук, — писали в редакцію обласної газети працівники кінотеатру «Сосновське». — Вона працювала у нас, коли ще навчалася в школі, — допомагала батькові, Андрію Семеновичу Мелещуку, чудовому художникові, який в останні роки свого життя катастрофічно втрачав зір. По суті, Світлана працювала за нього. Вона була дуже здібна, прекрасно малювала, могла при потребі замінити кіномеханіка, касира. Вона все вміла. Мала гарний голос, непогані сценічні дані і незабаром почала співати в нашому естрадному оркестрі. Але роботу художника-оформлювача не покинула. До того ж вона вступила в інститут. Вродлива і весела, Світлана водночас була дуже скромна. Не раз казала, що їй гидко зустрічатися з молодими людьми просто так, задля розваги. Зустрічалася тільки з тим, кого кохала, — Валерієм Назаровим, який став убивцею і її самої, і їхньої спільної дитини…»
Розпалилися пристрасті й у виробничому об'єднанні «Транзистор», де працював Назаров. Правда, тут думки розійшлися: дехто, перебираючи в пам'яті все те, що могло кинути на нього тінь, засуджував Назарова, але люди, які добре знали його, сумнівалися в тому, щоб цей молодик вчинив такий злочин. На загальних зборах колективу будівельного цеху, де затверджували підготовлену на вимогу слідчого виробничу характеристику двадцятидев'ятилітнього виконроба Назарова Валерія Павловича, всі, хто виступав, майже одностайно твердили, що, будучи при здоровому розумі, Валерій не міг такого зробити.
«Я з ним у Тюменській області працював, коли на Сургут ще не було дороги, — сказав майстер Ярослав Пирун. — Кругом на сотні кілометрів — болота, мочарі, гнус, вогню, й того не розкладеш — нема з чого. Взимку з кожухів, ватних штанів і валянок не вилазили і на роботу ходили, і спали в них. У кого характер слабший — за тиждень скисав, тікав не оглядаючись. А ми з ним три роки трубили. Я його краще, ніж себе, вивчив — у тих місцях людину як на рентгені видно… Не міг він жінку вбити. Головою ручаюся — не міг!»
Не всі, звісно, висловлювались так категорично, але характеристику Назарову дали позитивну.
Справа ця набула широкого розголосу, і прокурор області особисто вивчив усі матеріали слідства. Він відзначив ряд недоглядів, допущених районним слідчим Вигулою: недостатньо вивчено попереднє життя і поведінку обвинуваченого та загиблої; не допитано людей, які так чи інакше знали характер відносин Назарова і Світлани — матір Назарова, Лізу Кошарну, скульптора, чоловіка Світланиної сестри і Валерієвого шкільного товариша Миколу Кравця, співробітників Світлани; з деяким порушенням процесуальних норм проведено допити неповнолітнього свідка Ігоря Куземи і Світланиної сестри Надії Мелещук-Кравець, яку слідчий допитував у лікарні; не зроблено трасологічної експертизи…
Справу передали для дальшого ведення старшому слідчому обласної прокуратури Онопрієнку, який незабаром звернувся по допомогу до обласного карного розшуку.
— Бачте, Вікторе Михайловичу, я не вірю, що Назаров заздалегідь задумав убивство, — признався він Білякевичу. — Убити Світлану він міг би значно простіше, хоча б у тому лісі, через який вони їхали. Тим більше, що сили йому не позичати. Тепер друге, не менш важливе. Сторож бази застав Назарова дуже збудженим. Правда, це було вже після її смерті. Але є свідчення того, що трагічному фіналу передував емоційний вибух. Відчинені навстіж дверцята «Москвича», зібгана сукня, крики Світлани. Не крик, а саме крики. А скільки разів може крикнути людина, яку схопили за горло й почали душити?
— А звідки ж у Назарова подряпини на руках і на обличчі, чому розірвана сорочка? Можливо, йому не вдалася перша спроба, Світлана вискочила з машини, а коли він догнав її — захищалася?
— Нащо ж тоді було скидати плаття? Чи брати сумку з купальними речами?
— І то правда, — погодився Білякевич. — Але в такому разі треба думати, що перед убивством був якийсь конфлікт, спалахнув раптово або несподівано став дуже гострий.
— Так, так, — підхопив Онопрієнко. — І в цьому конфлікті Світлана, видно, поводилась далеко не найкраще. Звідси й одірваний комір, і подряпані руки та лице Назарова. Звісно, це не підстава для вбивства, але те, що вона довела його до нестями, здається, не викликає сумніву. Не виключаю і стану патологічного афекту. Цим пояснюється самообмова Назарова: він просто не пам'ятає, що і як було насправді, й тому допускає все.
— А що кажуть психіатри?
— Нічого певного. Картина того, що сталося, для них неясна, і вони не можуть оцінити поведінку Назарова в ту мить. Так що й тут розбиратися доведеться, по суті, нам з вами… Умисний намір чи стан афекту — різниця між ними визначає долю людини. До речі, вчора у мене був скульптор і журналіст Геннадій Ястремський, якого Вигула поспішив ознайомити з матеріалами справи. Ніяк не міг второпати, що мене турбує. «Вбивця є вбивця, — доводив мені. — Хіба не все одно які мотиви ним керували?» То який курс візьмемо, Вікторе Михайловичу?
— Курс? — перепитав Білякевич і стримано всміхнувся: — Курс на істину.
Вона подзвонила йому додому близько дев'ятої години вечора, сказала, що її виселили з готелю, просила допомогти влаштуватися на ніч. Назаров знав, що Світлана, посварившись із сестрою, відмовилась жити у неї, тож це прохання не здивувало його. Домовилися, що вона чекатиме на нього в кафе «Юність». Його «Москвич» стояв на подвір'ї. Назаров недавно повернувся з роботи, прийняв душ, збирався вечеряти. Світлана просила приїхати зараз же, тому він, не вечеряючи, швидко одягнувся, вийшов на подвір'я, сів у машину. До кафе під'їхав о пів на десяту. Вона вже чекала. Речей, окрім поліетиленової сумки, у неї не було — валіза лишилася в готелі.
Валерій не хотів запрошувати її до себе додому, сказав, що влаштує на базі відпочинку. Світлана погодилась, і вони, не затримуючись в кафе, поїхали. Була за чверть десята…
Так твердив Назаров. Це його твердження навіть на початку не викликало сумнівів. Але проведений інспектором Глушицьким хронометраж показав, що Назаров або помилився в часі, або щось плутає. Від кафе «Юність» до бази відпочинку навіть найдальшою дорогою — через Новорусанівське дачне селище — їхати було щонайбільше двадцять — двадцять п'ять хвилин. До уваги взяли все — і час доби, й інтенсивність руху транспорту в місті, на шосе, в селищі, і технічний стан назаровського «Москвича», і навіть кількість атмосферних опадів, що випали в той день і напередодні. Розрахунок показав, що на територію бази Назаров і Світлана мали приїхати приблизно о десятій годині і п'ятнадцять хвилин. Але сторож Кузема та його внук почули крики Світлани близько одинадцятої.
— Ніяк не виходить, — клацаючи хронометром, сказав Женя Глушицький, разом з Білякевичем та інспектором ДАІ за кермом службового «Москвича» знову проїхавши від кафе до бази. — Не вистачає щонайменше півгодини. Мабуть, вони зупинялись або кудись заїжджали.
— Чого вони поїхали через селище? — міркував автоінспектор. — По шосе ближче і їхати зручніше.
Білякевич подумав, що про це найкраще було б замигати самого Назарова, але той навряд чи відповість. На останньому допиті у Білякевича склалося враження, що Назаров щось умовчує.
Був похмурий осінній день. Напередодні пройшов нищ, лісова дорога була вкрита килимом мокрого жовто-червоного листя. Від лісу огорожі не було, і «Москвич» вільно в'їхав на територію бази. На березі озера, що підходив до лісу, автокран вантажив на самоскид великий чорний корч, схожий на закам'янілого спрута з обрубаними щупальцями. Осторонь лежало ще два, трохи менші корчі.
Худорлявий чоловік з горбкуватим носом, одягнений в утеплену болоньєву куртку, насунувши на лоба капелюх, подавав кранівникові команди, супроводячи їх характерними жестами руки. Трос крана аж скрипів, видно, корч був нелегкий. Ось він торкнувся кузова самоскида, важко ліг на дно.
— Майстер Пирун, — показав Глушицький на чоловіка в болоньєвій куртці. — База відпочинку — його об'єкт.
— Хіба не Назаров керував будівництвом бази?
— Назаров очолював виконробську дільницю, у нього було кілька об'єктів, серед них — база.
— Виходить, Пирун — його підлеглий?
— Не тільки підлеглий, а й товариш, так що безсторонності не ждіть.
— Та я й не жду, — невесело всміхнувся Білякевич. — У цій справі навряд чи можуть бути безсторонні свідки.
Він вийшов з машини, підступив до Пируна, привітався.
— Нічого собі пеньок, — киваючи на корч у самоскиді, озвався Білякевич. — Із озера витягли?
Пирун зиркнув на міліцейський «Москвич», потім непривітно скосив око на Білякевича, буркнув:
— Із озера. — І рушив до самоскида, відчинив дверцята кабіни.
— Ярославе Нестеровичу, — гукнув його Білякевич, — заждіть, ви мені потрібні. А шофер сам одвезе корча.
Якусь мить Пирун неприязно дивився на нього, потім, хряснувши дверцятами, крикнув шоферові:
— Їдь! Скинеш у старому кар'єрі.
Засунув руки в кишені, неквапом підійшов до Білякевича, глянув спідлоба:
