— Все, що можна сказати про Світлану Мелещук, сказано в листі до редакції. Я теж підписав його. Додати мені нема чого.

Білякевич зрозумів, що ходити околяса в даному разі не слід, сказав прямо:

— Ви добре знали Світлану. Кажуть, вона була нестримана?

— Вона була людина, а не ангел. Ангелів, правда, я не бачив, не траплялося, так що мені трудно судити. Але Світлана була гарна людина, добрий товариш. Ну, а до всього того ще й жінка. Вродлива жінка!

— Ви кажете так, немовби виправдуєте її, — зауважив Білякевич.

— Виправдую? — Гурний нахилився вперед, наліг на стіл. — А в чому її виправдувати? Що полюбила покидька, якому не було діла до її почуттів, думок, надій, до її таланту? Вона ж не винна, що полюбила такого. Це не планується, не обчислюється на електронній машині, не вибирається на виставці-продажу. Це приходить, наче хвороба, і, наче хвороба, кладе тебе на лопатки.

— Едуарде Йвановичу…

— Краще називайте просто Едуардом.

— На початку червня ви, Едуарде, Світлана, Валерій і Наталя були на базі відпочинку. Пам'ятаєте?

— Ні!

Білякевич пильно подивився на нього, але Гурний витримав той погляд.

— Не хочете казати, — докірливо похитав головою підполковник. — Але ж це нечесно, Едуарде.

Гурний пополотнів, стис кулаки.

— А втопити вагітну — чесно? Ту, яка віддала тобі всю себе, яка носила твою дитину, — це чесно? Авжеж, вона була красива, і такі, як Назаров, дивлячись на неї, оцінювали найперше її ноги, спину, груди, говорили про неї так, як говорять про коней. А вона була людиною — розумною, доброю, чуйною. Не шкодувала для інших теплого слова, усмішки, співчуття. Спитайте будь-кого, хто її знав, це кожен скаже.

— Ви любили її? — мимоволі спитав Білякевич. Гурний стиснув зуби, подивився на нього.

— Любив, тільки не так, як ви думаєте. Мені від неї нічого не треба було, лиш знати, що вона є, хай наміть не поруч, але десь на цій землі, на цьому світі. Вірите, я навіть радів, коли вона почала зустрічатися з Назаровим — спочатку мені здавалося, що він порядний чоловік. А вона… Вона аж сяяла, побачивши його. Вже за це я ладен був до ніг уклонитися йому. Е, що казати! Світлана була мені як сестра, як мати. Якби не вона, то я б уже давно врізав дуба в лікарні для хронічних алкашів. Три роки тому запив по-чорному. Сам не знаю, як дійшов до такого. Починав, як і всі: сто — сто п'ятдесят, а потім гальма відмовили, і зрештою я вже по літру в день випивав, не міг інакше. Мене «виховували», переконували, умовляли, пробирали як слід, навіть лікували, а я пив. Очі вже почали сльозитися, руки тремтіли. І це в двадцять три роки! Та ось появилася Світлана. Дізналась про все, сказала: «Ти більше не питимеш. Обіцяю, ти більше не доторкнешся до спиртного» Оце й тільки. Звичайно так сказала, навіть усміхнулась. Та ще в очі подивилась. І мені здалося, немовби я падаю в якусь прірву, де немає дна і взагалі нічого нема. Вона могла так дивитися. Не часто, але могла. Ну та це вам не цікаво…

Віктор Михайлович спробував повернутися до поїздки на озеро, але Гурний не захотів говорити про це. Нічого не сказав і про дівчину, з якою тоді був, навіть прізвища її не назвав.

— Не пам'ятаю. Знаю, що звати Наталя, а хто вона, звідки — не маю уявлення.

Він явно брехав, причому брехав невправно, але Віктор Михайлович вдав, ніби не помітив цього.

В секціях акробатики міських спортивних товариств не було, як виявилося, жодної Наталі.

— Думаю, не там шукаєте, — сказав Жені Глушицькому тренер однієї такої секції. — Те, про що ви розповідаєте, — не акробатика, а пластична гімнастика. Це не спорт — цирковий чи, скоріше, естрадний номер з так званих пластичних етюдів. Колись виконавців таких номерів називали гутаперчевими людьми. Стривайте, хтось мені казав, ніби з таким номером виступає якась дівчина у «Високій горі».

Вона зовсім не була схожа на естрадну диву — звичайна собі дівчина. Із старомодною, чорною, як смола, косою. Досить гарненька — струнка, великі ясні очі, на тугих щоках, які ще не знали косметики, — ямочки. Охайна. Дуже чемна. Геть тобі десятикласниця-відмінниця. І тільки яскраві півтораметрові афіші на стінах тісного передпокою переконали Женю, що він не помилився: перед ним Наталя Літинська, актриса оригінального жанру вар'єте бару «Висока гора».

Глушицький уже дещо знав про неї. Народилась у сім'ї циркових артистів, з шести років почала виступати на манежі, потім — спеціальна школа, училище циркового мистецтва, якого не закінчила. З матір'ю трапився нещасний випадок — зірвалася з трапеції, ушкодила хребет, стала інвалідом. Батько — повітряний гімнаст — через півроку знайшов собі нову партнерку, залишив приковану до ліжка дружину, поїхав з нею на гастролі і… не повернувся. Наталі довелося покинути училище, вона приїхала до матері, взяла все на свої плечі. З пластичним етюдом почала виступати порівняно недавно — кілька місяців тому.

Наталя зустріла Женю привітно. Здивувалися, здавалось, тільки її довгі чорні вії — кліпнули кілька разів підряд, а потім здійнялися до густих чорних брів і завмерли, широко відкривши ясно-сірі очі.

— Нічого, якщо я запрошу вас на кухню? — спитала трохи ніяково. — Кімната у нас одна, і там хвора.

— Так, так, я знаю, — поквапом заспокоїв її Женя. — На кухні навіть краще.

Інспектор не відмовився від склянки чаю. Наталя заварила такий крутий — майже чорний, — що Женя засумнівався, чи то справді чай.

Наталя помітила це.

— Я не отрую вас, — усміхнулася. — Це байховий чай, мама дуже любить його. Покуштуйте. Якщо не сподобається, я заварю звичайний.

— Що ж, ризикну, — весело озвався Женя.

Білякевич не помилився: Едуард Гурний добре знав Наталю Літинську. Свого часу він рекомендував її керівникові вар'єте. Одначе підполковник порадив Глушицькому не зосереджувати на цьому уваги — мотиви, якими керувався Гурний, намагаючись перешкодити зустрічі і розмові з Наталею, мали з'ясуватися самі собою…

Із Світланою Мелещук, її сестрою Надею і Надиним чоловіком Наталя познайомилася взимку в барі «Висока гора». Познайомив їх той же Едик Гурний після Наталиного виступу, що дуже сподобався його друзям. Вони запросили Наталю до свого столика, розпитували, як вона готувала номер, чи багато їй доводиться тренуватись і т. д. Світлана була особливо уважна до неї. Наталі було приємно, що нею зацікавилась актриса київської кіностудії — Гурний багато розповідав їй про Світлану. Вони одразу подружилися. Того вечора у Світлану, далебі, не можна було не закохатися, така чарівна вона була — красива, елегантна, весела. А як танцювала! Всі, хто був у барі — і чоловіки, й жінки, — захоплювались. Вона чудово сприймала музику, ритм і танцювала просто віртуозно. Поряд з нею Наталя відчувала себе такою маленькою і незугарною. Ні, ні, вона не ревнувала, не заздрила Світлані — захоплювалась нею, як і всі.

Валерія Назарова тоді з ними не було. Коло Світлани того вечора упадав її знайомий, французький кінорежисер Клод Руже. Клод приїхав до Радянського Союзу знімати фільм про народну творчість, деякий час жив у Києві, бував на кіностудії, де й познайомився із Світланою. До Сосновського він теж прибув у своїх кіносправах. Дуже цікавий чоловік, непогано розмовляє по-російському. Світлана була з ним чемна, але тримала, так би мовити, на відстані. Це теж свого роду мистецтво, яким володіють далеко не всі дівчата. А Світлана володіла. Був, наприклад, такий випадок. Через кілька місяців Наталя поїхала в Київ — повезла маму до відомого професора. Зустрілась із Світланою, а потім разом, якось увечері, і з Клодом та його дружиною. З ними був іще один француз, Гастон — низенький, товстий, лисий, з колючим поглядом. Якийсь мистецтвознавець чи торговець картинами. Мабуть, торговець, бо до всього й до всіх прицінювався. Цьому Гастонові дуже сподобалась Світлана, і вона була з ним люб'язна, згодилась навіть, щоб він провів її додому, тільки потягла з собою і Наталю. Француз мало не лопнув з досади. Відкликав Наталю, запропонував гроші, аби тільки вона залишила їх удвох. Наталя обурилась, відштовхнула його руку, і гроші полетіли на тротуар. А Світлана тільки сміялася. Певно, збоку це й справді було смішно.

З Назаровим у Світлани були інші відносини, і вона не приховувала цього. Якось навіть призналася Наталі, що про кращого, ніж він, чоловіка і не мріє. Тільки Валерій не хотів, щоб вона знімалася в кіно. Вважав, що у неї для цього мало таланту і вона тільки морочить голову і собі й людям. Валерій помилявся. Звісно, спочатку Світлані не давали великих ролей, їй ніяк було показати себе. А от в останньому фільмі, де вона знімалася, роль у неї хоч і не головна, проте помітна, і Світлана зіграла її чудово. Наталя бачила уривки з цього фільму ще весною, на кіностудії, коли була в Києві, а тепер він уже вийшов на екрани. В їхньому місті демонструватиметься з наступного понеділка, а в неділю буде перегляд. Едик і Микола — Надин чоловік — запросили й Наталю на цей перегляд, тільки вона не піде, бо розреветься при всіх. Це ж просто жахливо, коли близької людини вже немає в живих, а ти бачиш її на екрані, повною життя, енергії.

Справді, вона вважала Світлану близькою, дорогою людиною. Адже Світлана так багато зробила для неї. Взяти хоча б оту поїздку з мамою в Київ, до уславленого хірурга. До нього нелегко потрапити на прийом, а Світлана допомогла, усе владнала — маму поклали в лікарню, зробили операцію, тепер їй значно краще: піднімається, сідає, пробує навіть ходити на милицях, а до того й повернутися сама не могла. А як скрутно було їм тоді з грішми — адже Наталя взяла відпустку за свій рахунок, понад місяць була в Києві, жила в готелі. Світлана н тут допомогла. Спочатку позичила їй грошей, а потім знайшла роботу, так що Наталя незабаром і борг повернула, і навіть дещо купила собі та мамі.

— Що за робота? Бачите, це… — Наталя затнулась, а потім твердо мовила: — Одному скульпторові потрібна була натурниця. Тільки не подумайте чогось поганого. Той скульптор — гарний чоловік, чимось схожий, на лікаря. Та перші дні я все одно соромилась…

Наталя ледь зніяковіла, опустила очі.

— А що ви можете сказати про Валерія Назарова? — Женя перевів розмову на інше.

— Не знаю… — зітхнула дівчина. — Коли я почула — не повірила. Він завжди був такий добрий. Але одного разу до мене в готель прийшла Світлана, розплакалася, сказала, що приїхав Валерій, приревнував її до когось там, і вони посварились. Просила, щоб я поговорила з ним.

— Коли це було?

— У квітні. А якого числа — не пам'ятаю.

— Ви помирили їх?

— Тоді — ні. Але згодом, коли Світлана приїжджала сюди на сесію, вони помирились. Так принаймні казала сама Світлана. Сьогодні сказала, а вже на другий день я прийшла — вона тоді у Наді зупинилась — і очам своїм не повірила. Світлана десь узнала, нібито у Валерія є інша дівчина, і не знаходила собі місця. Не просто переживала — шаленіла. Доти я ніколи її такою не бачила. Гасала по квартирі мов несамовита, кричала, жбурляла, що попадало під руку. Потім знайшла в Миколиному столі сигарети, почала курити — одну, другу… Добре, що нагодився Едик — нагримав на неї, відібрав сигарети. А тоді приїхав Валерій своєю машиною, запросив нас на озеро, сказав, що будуть шашлики. Світлана забрала його в другу кімнату, вони довго про щось там гучно говорили, видно, з'ясовували стосунки. По дорозі на озеро вона напоказ лащилася до Едика, а Валерієві казала всякі пакості. Не розумію, як так можна! Тим більше, що

Вы читаете Остання роль
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату