Білякевич уже збирався йти додому, коли черговий по управлінню доповів, що його питає якась жінка.
— Уже втретє дзвонить, настійливо добивається до вас. Перемкнути?
— Хто така?
— Не назвала себе.
Підполковник трохи здивовано потис плечима, не уявляючи, хто б це міг бути, і взяв трубку.
— Білякевич слухає.
Мовчання. Тільки чути, як хтось дихає в мембрану — уривисто, часто.
— Слухаю вас! — мовив гучніше.
І знову — те саме уривчасте шурхотіння в трубці. Нарешті озивається:
— Вікторе Михайловичу, ми не знайомі, але мені казали, що ви глибоко порядна людина, що з вами можна говорити про все, ви можете порадити, допомогти…
Голос тихий, низький, глухий. Одразу й не збагнеш, що то говорить жінка.
— З ким я розмовляю?
Нова пауза, потім — зітхання:
— Це Надія Мелещук-Кравець… У мене до вас дуже важлива і невідкладна справа…
Білякевич насилу стримує хвилювання. Він знав, що після смерті Миколи Кравця його дружина знову лягла в лікарню. Лікарі визначили рецидив депресії, не дозволяли допитувати. І от вона дзвонить…
— Що сталося, Надіє Андріївно?
— Це не телефонна розмова. Мені треба зустрітися з вами. Якщо можна — сьогодні ж, зараз.
— Ви дзвоните з лікарні?
— Ні, я вже виписалась.
Мить-другу Білякевич міркує, як бути, потім каже:
— Гаразд, я приїду до вас.
— Я дзвоню не з дому. Додому не хочу йти, боюсь.
— А де ви зараз?
— На проспекті Космонавтів, біля скверу, навпроти кафе. Якщо не заперечуєте, я чекатиму на вас тут, у сквері.
Віктор Михайлович дивиться на годинник. Пів на восьму, а надворі геть темно; що вдієш — кінець жовтня. У сквері на проспекті Космонавтів погане освітлення… А йому треба побачити її при світлі.
— Надіє Андріївно, — каже він, — давайте зробимо так: сідайте біля кінотеатру в тролейбус і під'їдьте до парку Шевченка. Рівно о двадцятій зустрінемося коло центрального входу. Згода?
Якийсь час трубка мовчить, нарешті відповідає:
— Ну, якщо вам так зручніше…
Біля центрального входу в міський парк тупцяло кілька постатей — переважно молоді хлопці. Тут, біля склепінчастої, на чотирьох високих колонах, арки, від якої в глибину парку вела широка алея, залита ввечері яскравим світлом неонових світильників, звичайно призначали побачення. Певна річ, не ділові. Міська молодь називала це місце «Під чотирма стовпами». Назва не вельми лірична, але це не бентежило дівчат: зустрічаючись із своїми хлопцями «Під чотирма стовпами», вони йшли потім на танцмайданчик, у Зелений театр, павільйон «Морозиво», а то й просто погуляти по тінистих алеях старого парку.
Білякевич почував себе трохи незручно — йому не підходив жоден з цих варіантів. І взагалі він уже шкодував про свою, по суті, хлопчачу витівку — треба було зустрітися там, де вона хотіла.
Він побачив її ще здалеку, як тільки вийшла з тролейбуса і, кутаючись у зав'язаний поверх коміра пальта широкий ворсистий шарф, попрямувала до арки. Йшла не поспішаючи, якоюсь неприродною, скованою ходою.
— Спасибі, що прийшли, — сказала, подаючи Білякевичу руку. — Я зразу впізнала вас. Догадалася, що це ви. Ходімо кудись, тут надто людно.
Зайшли в парк. Вона хотіла повернути на бічну алею, проте Віктор Михайлович утримав:
— Ходім прямо. За фонтаном, мабуть, є вільні лавочки, сядемо там.
Жінка скоса, але пильно подивилась на нього — видно, зрозуміла все, й Білякевичу стало ніяково за свою наївну хитрість.
Фонтан уже не працював, з басейну випустили воду, й було трохи дивно, що купальниця опинилась на сухому. Проходячи повз неї, Мелещук-Кравець докірливо глянула на підполковника, хотіла нібито сказати щось, та, мабуть, передумала, відвернулася, сховала обличчя в шарф. Білякевич знову подумав, що він переборщив, що така «психологічна підготовка» не далеко відійшла від самодіяльності Галини Юрко.
В кінці алеї, в тіні під великим дубом, була вільна лавочка. Надія сіла скраєчку, руки в кишені пальта, підборіддям уткнулася в складки шарфа.
— Ви, звичайно, вважатимете моє признання запізнілим, — озвалася, помітно хвилюючись. — Не знаю, чи наважилася б я й тепер на нього, якби Микола був живий. Можливо, що й ні. Думайте як хочете, мені вже все одно. Я маю сказати вам, що… — на мить замовкла, а тоді рішуче докінчила: — Світлану вбив Микола.
І знову замовкла, ще глибше засунула руки в кишені, мерзлякувато зіщулилась.
— Не вдаватимусь у подробиці своїх стосунків із сестрою, — мовила після паузи. — Багато в чому винна і я. Ми були зовсім різні і часто не розуміли одна одну, а правильніше — не хотіли розуміти. Світлана — батькова пестунка, її любили й учителі, сусіди, мати завжди балувала. Вона вміла підлеститись, влізти в душу, показати себе — коли це їй треба було — якнайкраще. А я не вміла. І не любила її. Зате знала, як дозолити їй, і не пропускала нагоди зробити це. Мабуть, тому й за Миколу вийшла. Правда, я не була байдужа до нього, але то інша розмова. Наше одруження стало притчею во язицех: одні казали, що я відбила жениха у сестри, другі — навпаки. А насправді все було і простіше, й складніше. Хлопці, чоловіки ніколи особливо не цікавили мене, чого не можна сказати про Світлану. Їй дуже подобалося, що в неї закохуються, хоч сама вона нікого не любила, окрім себе. Едик Гурний ладен був піти за неї у вогонь і в воду — це влаштовувало її. Микола був потрібен їй, щоб утвердитись у своїй, як вона казала, «творчій самосвідомості»…
— А Назаров?
— Назаров… — жінка запнулася. — Назаров подобався їй. Та річ не тільки в цьому. Він був для неї ніби запасною позицією, на яку завжди можна було відступити, щоб відчути себе в безпеці. Солідний чоловік, міцно стоїть на землі, про таких кажуть, що за ними — як за кам'яною стіною.
— Вона розуміла це?
— Аякже! У неї й тут був свій розрахунок.
— А як сприймав їхні стосунки Микола?
— Вірив тому, що казала Світлана, вона вміла брехати. Але вас, мабуть, цікавить і мій погляд — правда, на інші стосунки?
— Розумію делікатність цього питання.
— Нічого, я не розбалувана делікатностями. Коли я вийшла заміж за Миколу, Світлана, здавалос, трохи втихомирилася. Запевняла мене, що з Миколою у них тільки спільна робота. Я вдавала, ніби вірю. На той час Світлана жила вже в Києві, у неї з'явилися нові інтереси, нові захоплення, і я не дуже переживала, коли, приїжджаючи, вона кокетувала з Миколою. Проте інколи я не могла стримуватись, і тоді спалахувала сварка. Так було й сімнадцятого серпня — слово по слову, і ми полаялись, як ніколи раніше… Я навіть сказала, що вона може більше не приїжджати. Та що про це згадувати…
Жінка встала з лавочки й рушила по алеї. Білякевич теж підвівся, дістав сигарети, дав їй. Узяла, прикурила від його сірника, жадібно затягнулася кілька разів, а тоді зібгала сигарету й викинула геть.
— Гидота! Скільки разів пробувала і — не можу…
Попереду показався фонтан «Купальниця». Надія зупинилася.
— Давайте обійдемо. Це ж Світлана там — купальниця…
Віктор Михайлович не заперечував. Повернули в напівтемну бічну алею. Якусь хвилину йшли мовчки, потім озвався Білякевич.
— А що за конфлікт у вас був наприкінці квітня, коли пропали батькові малюнки? — запитав наче між іншим, звичайним, буденним тоном.
Але для співрозмовниці то було непросте запитання. Досі вона казала в основному правду, певно, розуміючи, що всяка інша позиція може таїти небезпеку для неї. Одначе правдива відповідь на це запитання була так само небезпечна…
— Мені неприємно говорити… — повільно, видно, зважуючи кожне слово, щоб не сказати чогось не так, почала вона. — Я погано розуміюсь у мистецтві, а проте не сумніваюся, що батькові малюнки були чудові. До того ж — пам'ять про батька. Коли папка з малюнками зникла, я зразу подумала, що це діло Світланиних рук. Подзвонила їй у Київ і сказала, щоб повернула, а то, пригрозила, буде великий скандал…
— Що ж сталося з тими малюнками? — скоса поглядаючи на молоду жінку, поцікавився підполковник.
— Я пішла на компроміс: погодилась віддати їх батьковому другові, який колекціонує графіку, — вперше збрехала вона.
— Ви пригрозили Світлані, — не відступав Білякевич. — То справді була реальна загроза?
— Коли б батькові друзі довідалися, що пропали його малюнки, вони б цього так не залишили. А я ні перед чим не спинилася б, щоб вони все узнали. Світлана розуміла це. І ще одне: Микола, як ви, мабуть, знаєте, вважав, що його недооцінюють, що справжні цінителі його творчості — за кордоном. Світлана, познайомившись із зарубіжними ділками, підтримувала ці настрої, навіть розпалювала їх.
— З якою метою?
— Я прочитала один її лист до Миколи і зрозуміла, що вони збиралися на Захід…
— Виходить, і в цьому були спільниками?
— В цьому, може, найбільше, — мить повагавшись, відповіла жінка.
— Навіщо ж тоді Миколі було вбивати Світлану?
Надія зітхнула.
— Микола був безхарактерний, але гарячий, він часто втрачав самовладання. Останнім часом багато пив. З самого початку був закоханий у Світлану. Вона це знала й використовувала, як їй хотілось. Після нашої сварки він побіг до неї в готель. Може, почував себе винним, що не втрутився, не оборонив її. Так, безперечно, думала й Світлана. Уявляю собі, що вона йому наговорила в готелі! Додому повернувся п'яний, лаявся так, що я пішла ночувати до подруги.
