Назавтра — це було вже дев'ятнадцятого серпня — цілий день не бачила його. Прийшла ввечері, близько десятої, Миколи не було. Вже збиралася лягати спать, коли він заявився — знову п'яний, чогось мокрий і такий жалюгідний, що я перша заговорила — спитала, що сталося. Він заплакав, упав на коліна, благав простити його. Мене це не здивувало — звикла до таких сцен. Потім раптом сказав, що Світлана загинула. Я думала, він сп'яну базікає. Але вранці подзвонили з міліції…
Вона зупинилася, дістала хусточку, приклала до очей.
— Мене так потрясла її смерть, що я геть про все забула. Тоді ще не думала, що це вбивство. Ніхто не думав. Правда, мене дещо насторожувало в Миколиній поведінці: він не поїхав на розпізнання трупа, на похороні зомлів… Та це ще нічого не означало, хоч нам уже й сказали, що Світлана загинула не своєю смертю. Звинуватили Назарова, хоч я тому не вірила з самого початку. Валерій був єдиним, хто хоч якось впливав на Світлану. Вона, мені здається, навіть побоювалась його. Назаров міг добряче вилаяти її, може, навіть шльопнути, а вбити — ні. Я казала про це слідчому Вигулі…
Не доходячи до яскраво освітленої центральної алеї, вона зупинилася, скинула з пальта жовтий листок, що зачепився, падаючи з дерева, підняла вище шарф, попросила закурити. На цей раз не викинула сигарети — курила поспіхом, жадібно, як заядлий курець.
— Хочу дещо спитати у вас, — мовив Білякевич.
— Будь ласка.
Її голос пролунав несподівано дзвінко, без тих низьких, хрипких ноток, які були раніше.
— Ви не знаєте, як саме Микола здійснив свій злочинний задум?
Звісно ж, вона ждала цього запитання.
— Тиждень тому, — відповіла, — до мене прийшла Алла Храпаль, розказала про розмову з вами і про те, що сталося на дачі Терлецького увечері дев'ятнадцятого серпня. Призналася, що раніше утаїла це від мене, бо відчувала за собою певну провину. Коли повернувся Микола, я зажадала пояснень… Спочатку він викручувався, брехав, нарешті признався. Розповів, що Світлана була страшенно зла не тільки на мене, а й на нього, і в готелі так його принизила, наплювала йому в душу, словом, так допекла, що він зробився просто несамовитий. Я думаю, він дуже ревнував. На другий день — дев'ятнадцятого серпня — весь час стежив за нею. Бачив, як вона зустрілась із Назаровим, навіть підслухав уривки їхньої розмови й дізнався, куди вони збираються їхати. Ладен був убити їх обох, навіть кинувся додому — у нього начебто був якийсь допотопний пістолетик. Поки шукав його — трохи охолов. Зайшов до Алли, щось почав говорити їй, але вона нічого не зрозуміла. Микола знову розшаленів, узяв із собою Аллу й помчав на дачу Терлецького. Дача ця недалеко від бази відпочинку, на яку збиралися Назаров і Світлана.
Надя ще раз затягнулась сигаретою, викинула недокурок і вела далі:
— У нього не було ніякого плану, можливо, нічого й не сталося б — Микола остигав так же швидко, як і спалахував, — коли б через деякий час на дачу не заглянула Світлана. Вони знову посварилися. Світлана вирвалась од нього, вибігла на вулицю, де її ждав Назаров. Микола кинувся до своєї машини, поїхав за ними. Назаров зупинився біля човнової станції, Микола — трохи далі, а тоді підкрався ближче і сховався за панелями, що лежать на березі. Бачив, як Світлана сварилася з Назаровим, як накинулась на нього і, втративши рівновагу, впала в озеро. Микола стрибнув у воду, підплив до Світлани, схопив її… Певно, до вбивства й не дійшло б, Микола зрештою допоміг би їй вибратися з озера, але Світлана почала відбиватись, а він не відступався, мабуть, придушив її, і вона втопилась…
Жінка замовкла. Подув вітер, розкуйовдив їй волосся, кинув пасма на очі, губи, та вона, здавалось, не помічала цього.
Підполковник невесело всміхнувся.
— Що ж, правдоподібно, — сказав. — Могло бути й так. Але, — зітхнув, — було інакше. Знаєте, мене з самого початку бентежило, що тут надто багато емоцій. Почуття — і негативні, й позитивні — химерно перепліталися, нашаровувались одне на одне так, що вже трудно було й розпізнати основу їх. Усе робилося в якійсь напрузі, несамовитості. І в той же час обдумано, розважливо, хитро. Як це пояснити? Можна було б сказати, що вчинками Миколи Кравця й Світлани керувала лиха доля, а на неї, як відомо, легко звалити що завгодно. Та я діалектик і навіть суб'єктивне розглядаю об'єктивно, діалектично. Не торкаючись поки що вашої версії, скажу, що я вдячний вам за правдиве висвітлення ваших стосунків із сестрою і ще ряду моментів — ви допомогли мені зрозуміти істинну суть їх. Згоден: Світлана мала великий вплив на Миколу, на його творчість. Припускаю, що їхня спілка спочатку була потрібна й Світлані для перевірки свого художнього смаку, бачення, для утвердження власної творчої позиції. Хоч то, повинен сказати, була дуже своєрідна позиція. Потрібна еротика? — Будь ласка! Малюнки жахів? — Скільки завгодно! Сфальсифікувати і те й друге під Андрія Мелещука? — Готово, вже зроблено! Правда, були й чудові ескізи до барельєфа «Спорт», симпатичні гноми в кінозалі, прекрасна в своїй безпосередності «Купальниця»… Але творчість для Світлани була не метою, а засобом для досягнення мети. Якої? Тієї, яку вона ставила перед собою в той чи інший період. Гноми здобули їй симпатію працівників кінотеатру, ескізи до барельєфа — вдячність, а потім і прихильність Миколи Кравця, «Купальниця» зміцнила її вплив на того ж Кравця, а заразом створила їй певну славу.
— Це правда, Світлана була дуже марнославна, — потвердила Надя.
— Не тільки, — заперечив Білякевич. — Були у неї і меркантильність, корисливість, розрахунок. Особливо останнім часом. Не задарма ж вона допомагала Кравцеві, виручала Наталю Літинську, не задля жарту «доповнила» батькову спадщину: його малюнки разом із своїми ловко сфабрикованими додатками вона примудрилася двічі продати, причому недешево.
— Мені здається, ви тут занадто категоричні, — озвалась Надя. — Що не кажіть, а сестра мала здібності.
— Не заперечую. Скажу більше: Світлана мала талант. Безперечний талант! Одначе, повторюю, використовувала його тільки як засіб і тому дуже швидко розміняла. Не можна грати на фортепіано ногами й лишатись піаністом. А вона здебільшого саме так грала. Певно, їй здавалося, що це забавно: виходить і ногами! Згодом збагнула, що догралася. Згадайте цикл малюнків «Наші прагнення», створений за одним заходом, на одному пориві. Це ж вона своє малювала.
— Тоді у неї якісь неприємності були на кіностудії…
— Думаю, що причина тут не в якихось неприємностях, їй справді не дуже пощастило в кіно — доморощені Мерилін Монро у нас не в моді. Сподівалася на великий успіх, та ба — не вийшло. Але ж це ще не трагедія. Зрештою вона могла б стати непоганою кіноактрисою. Мала театральні здібності, гарний голос, ефектну зовнішність. Треба було тільки працювати над собою — завзято, наполегливо. А така робота була не для неї, вона звикла до легкого, звикла робити все мимохідь, за одним заходом. От у чому корені її трагедії.
— А яке це має відношення до того, що сталося? — здвигнула плечима Надя.
— Пряме! Світлана сама себе підвела — не зразу, ясна річ, помалу — до тієї межі, за якою почалася дорога вниз. А жаль! Пішла б іншим шляхом — багато чого могла б досягнути…
— Шмагати її треба було, — буркнула сестра, — а над нею сюсюкали…
Віктор Михайлович мовчки подивився на жінку. А думка снувала навколо того, що вона сказала.
… Жила собі дівчина. Росла, навчалась у школі, була піонеркою, вступила в комсомол, працювала… Була серед людей, у колективі. І ніхто не помічав, що вона егоїстка, над усе любить себе, свій успіх — легкий, без великих зусиль… Невже не помічали? Та ні, помічали, добре бачили, тільки не надавали значення, мирилися, бо вона — талант. Прощали те, чого не можна прощати. Сюсюкали…
Нічого не скажеш, у тому, як склалася доля Світлани, є провина й інших…
— Це теж відіграло свою роль, — чи то вголос продовжуючи свою думку, чи відповідаючи співрозмовниці, мовив підполковник. — Але насамперед винна вона сама. Не можна перекладати свої гріхи на чужі плечі. Головне залежало від самої Світлани. Хіба вона не розуміла, на яку стежку стала? Чудово розуміла. Знала, де й коли переступає межу дозволеного, часом навіть каялась і… знову робила своє, намагаючись діяти тонше, використовуючи будь-яку сприятливу нагоду… А такі нагоди, коли хочеш їх знайти, трапляються. Скажімо, випадкове знайомство з кимось, хто раптом зацікавився тобою і пропонує безкорисливу допомогу… А втім, зустріч Світлани з Гастоном Лаграном, ділком і політиканом від мистецтва, я б не назвав випадковою. В нашій країні Лаграна цікавили не так старі ікони, як молоді кандидати в дисиденти. Він не скупився на лестощі, обіцянки, щедро видавав аванси й розплачувався — як готівкою, так і натурою, переважно сигаретами з маріхуаною.
Світлана не довго вагалась. На той час вона вже впевнилася, що успіх, якого можна досягнути наполегливою працею, — не для неї. Тож і розміняла совість, як раніше — свій талант. Для початку запропонувала зарубіжному покупцеві батькові малюнки з власними «доповненнями». Лагранові сподобались і малюнки покійного художника, і — ще більше — спритність та безпринципність його дочки. Про кращу помічницю годі було й мріяти. Вони швидко знайшли спільну мову, і Лагран прямо сказав, чого він хоче.
Не тінь невідомого, хоч і цікавого рисувальника була потрібна Лагранові й тим, що за ним стояли, а живий і здоровий художник чи скульптор, бажано не бездарний, гонористий, добре, якщо задирливий, скандальний, більш-менш помітний у своєму середовищі. Такого чоловіка Лагран був ладен розрекламувати в пресі «вільного світу», піднести в ранг «борця за права людини», створити йому ореол «мученика соцреалізму» і, підготувавши таким чином, залучити до співпраці. Помічниці він пообіцяв високу винагороду, частину якої видав авансом разом з відповідними гарантіями на майбутнє. Лишалося знайти підходящого кандидата. Світлана не сушила собі голови — одразу ж подумала про Миколу Кравця і взялася до діла.
Незабаром Лагран познайомився з Кравцем і дійшов висновку, що це саме та людина, яка йому потрібна. Правда, Миколині роботи не викликали у нього захоплення: в творчості борця за «вільне мистецтво», мученика «соцреалізму» мають бути не еротично-будуарні мотиви, а рішучий протест проти засилля, сміливий виклик гонителям.
Кравець не зразу збагнув, чого від нього хочуть. Зате Світлана добре зрозуміла й запевнила Лаграна, що все буде гаразд. Вона мала фантазію, не сумнівалась у силі свого впливу на Миколу, досвід спільної роботи у них був, принципів не лишилося. Так виник задум «Повергнутого», дуже скоро втілений у восковій моделі, а потім і в бронзовому виливку. Ліпив, звісно, Кравець, але створювала той образ Світлана, орієнтуючись, так би мовити, на ідейне замовлення.
А далі скандал на худраді (його викликав сам Кранець — це треба було Лагранові), і незабаром фотографії «Повергнутого» з відповідними коментарями з'явилися на сторінках ряду західних ілюстрованих журналів. Колесо закрутилося…
Новоявлений дисидент скоро привернув увагу осіб, вельми впливових у країнах «вільного світу» — надійшли спокусливі пропозиції багатих закордонних колекціонерів і приватних виставочних салонів, запрошення до Іспанії, повідомлення про банковий рахунок… Не забули й Світлани. Лагран розумів, що без неї Кравець мало на що здатний, і постарався зв'язати їх одним мотузком. Попереду ще були серйозні перешкоди, проте Світлана вірила, що саме ця дорога приведе її до жаданої мети. А задля такої мети можна і треба йти на все… В цьому вона переконала й Миколу.
Білякевич замовк і пильно подивився на жінку. Вона зупинилась, уже не кутаючись у шарф, і підполковник побачив, як зблідло її лице, а в очах блиснули розгубленість, страх, безсилий гнів…
Але за мить очі погасли, обличчя якось осунулося, наче жінка раптом постаріла на добрий десяток років. У її погляді, в виразі лиця, в усій постаті
