Чорнявий поспішав. Навіть забув перевірити, чи добре причинив дверцята синьої будки, в якій чистив взуття. Він майже біг, гріючи в кулаці невеличкий клаптик паперу.
«Цей папірець вартий мільйонів золотих», — не полишали його слова, мовлені незнайомцем.
Важко дихаючи, дістався він до свого будиночка і відразу ж подерся на горище. Свиснув тричі тихенько, щоб Семенов зненацька кулею голову не продірявив.
— Приніс? — почулося з темряви.
— Так, але дайте дух перевести.
— Гаразд. Що почув від гостя?
— Я його й розгледіти не встиг. Назвавши пароль, на самісінькі очі насунув кашкета. Разом з грошима за гуталін тицьнув мені ось цей аркушик, сказавши, що коштує він мільйон золотих. Та вже з порога додав, що треба поспішати.
— Це я й без нього знаю, — буркнув поручик, дістаючи із-за комина черевики.
Господар спустився з горища, обережно вийшов на вулицю, оглянувся довкола і хутко повернувся назад.
— Тихо…
— Ходімо, Лозенко. Тепер — до штабу, за офіцерськими погонами, — підвівся Семенов, струшуючи з себе солому.
До околиці міста денікінці добралися манівцями. Вже коли за спинами лишилася остання хатина, що притулилася в неглибокому ярку, Семенов присів на кореневище зваленого клена.
— Сховай. Попадешся червоним — проковтнеш непомітно. А я вже й так запам'ятав, що там написано. Доберешся до своїх — вручиш папірець пану полковнику.
— А ви? — здивувався Лозенко. — Хіба не підете зі мною?
— Ніде я не дінусь, — заспокоїв офіцер, — але якщо скрутно доведеться — тікай. — Він замовк, озирнувся, а потому додав:
— А я прикриватиму. Зброя ж то при мені…
Першим далі рушив Лозенко, а за ним неподалік брів Семенов. Пробиралися мимо хутірця. Праворуч та ліворуч лунали постріли. Ось уже й городи лишилися позаду, на яких за літо вигналися високі будяки. Перетнули вибалок. Зразу ж за шеренгою дерев, знав Семенов, — козачі роз'їзди. На нього вже чекають. І тут раптом, мов з-під землі:
— Стій! Руки вгору!
Віч-на-віч з Лозенком стояв молодий червоноармієць, тримаючи напоготові гвинтівку. За сусіднім пагорбом підвівся ще один.
— Що ви, хлопці, свої ж… Ходив оце до міста. Може, гадав, конячину якусь вдасться купити, — забубонів Лозенко. — Нова влада нам землю дала, а обробляти її нічим…
— Яку тобі зараз конячину, коли бої йдуть! — перервав балаканину червоноармієць.
— Бої йдуть не перший день, а їсти щось треба. Земля гуляє, то що ж матимемо завтра…
— Ти все-таки підніми вище руки, обшукаємо. Побачимо, що ти за покупець!
Семенов, тримаючи нагана у рукаві латаної свитини, вийшов з бур'янів і попрямував до червоноармійців.
— О, дивися, ще один! — гукнув молодший боєць.
Семенов наблизився і, рвучко вихопивши нагана, вистрелив у юне, вкрите прозорим пушком, обличчя хлопця. Той випустив з рук гвинтівку і повільно похилився на лівий бік. Другий червоноармієць, який саме обшукував Лозенка, повернувся до Семенова, але постріл з нагана перервав той рух…
— Біжи! — крикнув Лозенку Семенов.
Лозенко блискавкою метнувся в кущі. За ним стрибнув у густу зелень Семенов…
КРАСУНЯ КАТРЯ
Начальник відділу денікінської контррозвідки полковник Пальчевський нервував. Він міряв кроками кабінет, час від часу поглядаючи у вікно, хоч знав, що все це зайве, бо ад'ютант відразу ж сповістить, коли повернуться його таємні посланці.
Свій відділ він розмістив у невеликій сільській хаті. У першій кімнаті за друкарською машинкою сидів ад'ютант, сусідня, значно більша, правила Пальчевському за кабінет.
Через дорогу — штаб бригади, полки якої наступають на Київ. Від нетерпіння Пальчевський мружить карі очі, до болю крутить кінчики кострубатих вусиків. Офіцери штабу і полків недолюбляють його як нахабу, вискочку і кар'єриста. Але побоюються. З контррозвідкою краще справи не мати.
— Повинні ж повернутися, сьогодні повинні, — бубонить полковник.
Він намагається не дивитися на протилежні вікна штабу. Бо відразу ж думки повертають його до вчорашнього дня, до напівофіційної розмови з начальником штабу генералом Мокрєєвим. Сиділи удвох і, не поспішаючи, смакували французький коньяк, який разом із зброєю, обмундируванням та набоями постачали денікінській армії союзники. Тепер Англія, США та Франція переконуються, що ставку зроблено вірну. Генерал Денікін перемагає. Захопив майже всю Україну. Його армія вже перейшла Дніпро, а там і до Москви — рукою подати.
— Але зараз, полковнику, річ не в тім, — ковтнувши напою, продовжував Мокрєєв. — Київ, вважайте, у наших руках. В цьому — ніякого сумніву…
Він поставив порожнього келиха на стіл, запалив сигару і, таємниче примруживши око, мовив:
— Є справа, пане полковнику, важливіша, ніж взяття Києва. — Генерал на хвильку примовк, пильно глянув на Пальчевського. — Так, важливіша, ніж це місто. Я маю на увазі золотий запас, який зберігається у київському банку. До речі, ним уже кілька розвідок цікавиться. То невже ми випустимо його зі своїх рук, пане полковнику?
Генерал говорив лагідно й тихо, та контррозвідник знав, як можуть від люті налитися кров'ю безбарвні великі очі начальника штабу. Як від несамовитого крику зривається його голос.
— Пане генерале, ваші слова я сприймаю як бойовий наказ, — підвівся з келихом Пальчевський. — Вам відомо, що в ЧК є наш агент? Тепер настав його час…
— Тільки не баріться, пане полковнику. І дай боже вам успіху…
Повернувшись від генерала, Пальчевський наказав ад'ютанту негайно знайти зв'язкову. Якщо вона знову подалася до міста, то послати за нею.
Дуже рідко Пальчевський турбував свого агента в ЧК. А коли й бувала нагальна потреба, то робив це лише через дочку подільського продавця гуталіну.
Незабаром ад'ютант доповів, що зв'язкова чекає на прийом. Полковник злегка махнув рукою, і до кабінету нечутно увійшла молода дівчина. Чорнобрива, з повновидим рум'яним обличчям.
Привіталася, усміхнулась, і на щоках з'явились ямочки.
— Здрастуй, здрастуй, Катерино, — люб'язно вказав Пальчевський на стілець, — сідай,
