— Чули, пане поручику, про золото? — шепнув уже на подвір'ї штабс-капітан Рогов.
— Мене це не обходить, — байдуже кинув Дзюба, постьобуючи нагаєм по блискучих халявах чобіт.
Раптом у кутку подвір'я він помітив біля конов'язі вороного жеребця Орла, що належав полковнику Пальчевському. І куди одразу поділися млявість та байдужість. Ревнивою заздрістю загорілись очі у поручика.
— Що ж, вас тільки коні й цікавлять, — кинув роздратовано Рогов.
Поручик наблизився до Орла. Поплескав його по напружено випнутій шиї.
— Не чув, Чередниченку, чи не збирається полковник свого Орла продавати? — спитав у коновода.
— Не чув, ваше благородіє. А навіщо він вам? Ось розіб'ємо більшовиків, ваш батько повернеться на Черкащину — і знову буде у вас кінний завод.
— Орел прикрасив би той завод…
Поручик нахилився, обережно торкнувшись нагаєм струнких передніх ніг Орла.
Від дотику кінь здригнувся і дико загарцював навколо коновода.
— Стій же! — гримнув Чередниченко на тварину і, витираючи піт з чола, озирнувся довкола.
— Значить, не продає. Жаль. А то б добрий торг справили, — вів своєї поручик.
А. коли нарешті коноводу вдалося вгамувати Орла, Дзюба, подаючи Чередниченку щітку, вибиту з рук стрімко натягнутою вуздечкою, ледь чутко скоромовкою прошепотів:
— Григорію, треба негайно попередити Денисенка. Передай: «Маршрут змінити. Зрадник поруч». Чотири слова. Сідай на Орла і мерщій до свого Василька. Це дуже важливо. Надзвичайно важливо, бо через кілька годин буде пізно… А я тут розважатиму полковника…
З ґанку спускався Пальчевський. Помітивши поручика, який все ще намагався улестити вороного, підійшов до конов'язі.
— Подобається? — спитав полковник.
— Це ж не кінь, а вогонь! — похвалив Дзюба.
Хоч яким стриманим був поручик, а й він зараз трохи зблід, і від внутрішнього напруження на його переніссі стрепенулася жилка…
— У мого батька не було на заводі таких красенів…
— Е, не кажіть. У відставного полковника Дзюби був чудовий завод. Ви тоді вчилися і, мабуть, не цікавилися справами батька.
Черкащина… Батько — хазяїн конезаводу… Володимир Дзюба… Ця легенда настільки стала звичною для молодого чекіста, колишнього слюсаря з київського заводу «Арсенал» Петра Стародуба, що він інколи сам вірив у те, що народився на Черкащині, а не на Солом'янці, що й батько в нього відставний полковник-кавалерист, а не просяклий гаром кочегар… Така вона, сила перевтілення… Так треба… Двох місяців досить було для Петра, щоб стати довершеним кіннотником, вишколеним військовим служакою, яким був поручик Володимир Дзюба, перехоплений під Харковом чекістами, коли направлявся за призначенням у штаб Денікіна…
— Так, пане полковнику, коні були чудові, але такого, як ваш Орел, не доводилося бачити на заводі.
— Так тому й бути, поручику, — сказав Пальчевський. — Дайте мені лише в'їхати на вороному в Київ. А потім — Орел до ваших послуг.
— О, це надто дорогий дарунок, — розчулено мовив Дзюба.
— Гадаю, що ви його заслужили, поручику, вірною службою.
— Я вдячний долі, що звела мене з вами, пане полковнику, — гаряче відгукнувся поручик.
Полковнику сподобався цей запал. Він посміхнувся і щиро потис руку молодому офіцерові.
Чередниченко мовчки продовжував чистити коня. Шерсть на Орлі вже аж вилискувала. Коновод випростався і спитав пана полковника, чи не бажає той проїхатись верхи, бо кінь застоявся.
— Не до цього зараз, — кинув заклопотано Пальчевський.
— Тоді, з вашого дозволу, пане полковнику, я трохи проїдусь на ньому.
— Рушай, козаче.
Чередниченко швидко накинув сідло на нетерплячого Орла, підтягнув попругу і, скочивши на коня, зразу ж пустив чвалом. Полковник і поручик Дзюба довго дивилися вслід, захоплюючись конем і вершником.
— Добре доглядає за Орлом, — сказав Дзюба.
— Козак вірніш, хазяйновитий, — погодився полковник.
Потім, щось пригадавши, знову повернувся до ґанку. Поручик теж швидко покинув подвір'я.
БУВ СОБІ ВАСИЛЬКО — ПАНСЬКИЙ ПІДПАСИЧ
— Не варто, сипку, нині ходити до міста. Навколо стріляють, справжнє пекло. Он скільки через наше село війська пройшло. І все на Київ.
Василько краєм ока зиркає на розпашіле обличчя матері. Вона саме дістає з печі дерев'яною лопатою круглі паляниці. В них висівок більше, ніж борошна. Ось уже й останнє темне кружало лягло на припічок. Від паляниці йде тепла, кислувата пара.
— У тітки Гальки й такого хліба немає… Сидить там, у місті, голодна, — промовляє жалісливо Василько, — та ще й хвора. Коли востаннє був, то майже не підводилася з ліжка.
— Знаю, синку, — мати підійшла й провела шорсткою долонею по його білявій чуприні. Та ласка Васильку не сподобалася. Мати гадає, що він ще маленький. А йому вже дванадцять літ минуло. І ось уже котрий рік без батька сам справляється. Вже навіть косити навчився.
Василько зводить на гострому переніссі тонкі, як у дівчини, брови і обережно знімає з голови руку матері:
— Не розпатлуйте, і так чуб не чуб, а наче сніп очеретяний.
— Якби, синку, твоя дорога тільки до тітки Галини вела, я б тоді не так хвилювалася…
— Ви про що, мамо? — сполохався Василько.
— Думаєш, не знаю, чого дядько Грицько часто навідується до тебе і чому ти після того одразу зникаєш з дому?
— Мамо! — Василько докірливо мружить очі. — Дядько Грицько давній батьків товариш. Ото й переживає за нас. То вам просто привиділось, буцім я кудись зникаю…
Хтось постукав у низьке причілкове віконце. Василько схопився і кинувся до сіней. «Про вовка промовка», — майнуло в голові; біля ґанку дядько Грицько тримав на короткому повідну гарячого від бігу коня.
Дядько Грицько був, як завжди, трохи похмурий. З-під кудлатих сивих брів сторожко дивилися зеленкуваті очі.
— Здрастуйте, дядечку, — весело привітався хлопчик. — Дайте покататись на коні!
— Іншим разом, Васильку, — дядько Грицько щільно причинив сінешні двері і трохи відступив від ґанку. Хлопчик рушив за ним.
— Вирушай мерщій до Києва. Якщо червоні затримають, то скажи, щоб негайно відправили до Денисенка. І лише йому або Артемові Груші передаси: «Зрадник поруч, маршрут змінити».
