— Міцніше тримайся! — Поручик вдарив нагайкою Василькового коня, той звівся дибки і помчав уперед.
Чи то свистів зустрічний вітер, чи й справді стріляли вслід юному вершнику, але Василько вже ні на що не зважав, низько припавши обличчям до кінської гриви; Незчувсь, як опинився між густої ліщини, далеко позаду залишивши поле. Нараз кінь сахнувся вбік, але, відчувши на вуздечці чиїсь міцні руки, покірно загарцював на місці.
— Ану злазь! — І не встиг хлопчик збагнути, що й до чого, як дужий ривок вихопив його з сідла й приземлив на м'який шар злежаного листя.
Василько звів догори очі — перед ним стояв боєць з червоною зорею на кашкеті.
— Дядечку, відправляйте мене негайно до губчека, — підвівся юний розвідник, витираючи краєм торбини лице, мокре від кінського поту.
— Он як! — зареготали червоноармійці, що невідомо звідки взялися й тісно обступили коня.
— Мені негайно треба до губчека, — стояв на своєму Василько. І вже стишеним голосом додав: — У дуже важливій справі… — Регіт швидко вщух, бо всім дійшло: видно, не випадково хлопчик гнав коня в таку пору до міста.
— Тоді гайда до комісара! — бійці хутко підсадили Василька в сідло…
У невеликій, сизій від тютюнового диму кімнаті, біля круглого столика, на якому лежала карта, сиділо кілька чоловік. Червоноармієць доповів про юного перебіжчика. Комісар, літній військовий з сивими скронями, перевів погляд на Василька:
— Добре, хлопче, тебе зараз відведуть до губчека. Дайте йому коня!
— У мене свій кінь, — сказав Василько.
— Тоді ти зовсім молодець! — посміхнувся комісар.
В цей час до кімнати зайшов молодик у лискучій шкірянці. Комісар, на півслові перебивши його донесення, наказав провести юного гостя до губчека.
І знову мчав Василько разом з провідником по безлюдних міських вулицях і провулках, аж поки не вскочили у вузьку ущелину подвір'я триповерхового сірого будинку.
ВАЖКІ ЧОТИРИ СЛОВА
Перед вхідними дверима про щось перемовлялись двоє у військовому.
— Васильку! — голосно гукнув один з них, вищий на зріст.
— Здрастуйте, дядьку, — впізнав хлопчик Артема Мироновича Грушу.
— Здоров, синку, заходь, такому гостю завжди раді, — відповів Артем.
Він запросив Василька і свого співрозмовника до будинку. Пропустивши людей у кімнату, Артем щільно причинив двері.
— Сідай, Петре Івановичу, — звернувся він до невисокого чоловіка з теплими темно-карими очима. — Примощуйся й ти, Васильку. Мабуть, по очах бачу, ще й поплакати довелося? — А помітивши, як почервонів, знітився хлопчик, Артем Груша перевів мову на інше:
— Ти бач, який герой — на коні прибув! А де ж ти його взяв?
— Коня дав мені білогвардійський офіцер. — І Василько розповів про все.
— Ну, що ж, дорогенький, — сказав Артем. — Ти прибув з важливим донесенням. — Помовчавши, додав: — Знайомся, — і вказав на сусіда з темно-карими очима, — голова губчека Петро Іванович Денисенко.
— Більш нічого не передавали? — перепитав голова губчека.
— Оце все.
Артем Миронович підвівся з лави, підхопив Василька, підняв, крутнув його під стелею і міцно притис до грудей:
— До віку вдячні будемо за таку послугу. А тепер лети, голубеня, до тітки Галини та переспи — хай забудеться все лихе.
Провівши хлопчика за поріг, Груша знову повернувся до кабінету, Денисенко все ще сидів, охопивши голову руками.
— Зрадник поруч… — вголос роздумував він. — Тоді в кабінеті були присутні найвідданіші чекісти. Хто ж з них зрадник?
— Зараз не це найважливіше. Зрадника викриємо, Петре Івановичу, нікуди він не дінеться. Нині головне — вивезти з Києва золотий фонд.
А для цього, сам бачиш, залишилося обмаль часу.
— Так то так, Артеме. Але ж становище кепське…
Опустивши важкі руки на стіл, поринув у глибоку задуму Артем Груша.
Мов на те, якраз і Сергєєв зайшов до кабінету.
— Сідай, друже, — хрипким голосом запропонував голова губчека.
— Що сталось? Мені здається, ви чимось схвильовані? — перебіг поглядом з Денисенка на Грушу.
— Серед нас — зрадник, — прямо відрубав Денисенко. — Він передав про маршрут ешелону із золотом контррозвідці Пальчевського. Добре, що Дзюба встиг попередити…
— Хто ж був, крім нас, тут уранці, коли спільно розробляли план? Остапенко, Кущ, Райніс і нас троє сиділи ось за цим столом.
Потому стенув плечима і рішуче мовив:
— Не може бути… Тут якась помилка. Та я й після всього цього з готовністю своє життя довірю тим трьом чекістам.
— Життя можна, — у тон йому додав Груша, — але щодо завдання, та давайте утримаємось…
Денисенко підхопився з лавки і почав великими кроками міряти кабінет.
— Маршрут міняти не будемо. Удамо, що нам нічого не відомо про намір ворога. Опоряджуємо вантаж у ту ж дорогу, про яку домовлено раніше.
— Жартуєш, Петре Івановичу? — здивувався Артем.
— Не перебивай. Дай закінчити думку. Я ось про що: маршрут лишається тим самим для денікінських контррозвідників. А ми зараз утрьох намітимо новий… Ніхто, крім нас, про нього не знатиме.
— Розумно! — Артем стукнув по столу кулаком. — Розумно кажеш, голово!
— Про залізницю тепер і думати годі. Кільце оточення навколо міста майже замкнуте. Візьмемо загін з чонівського полку — переважно комуністів, але потрібен рішучий, вольовий командир…
— Де ж тепер такого взяти, коли ворог на горло став? — розпачливо докинув Сергєєв.
— Я поїду, — підвівся Артем.
— Стривай, у тебе буде не менш відповідальне доручення. Давай краще надійну кандидатуру.
ДЕМІЇВСЬКИЙ ЗАГІН ВИРУШАЄ В ПОХІД
