Василько мовчки розтулив пальці. На маленькій долоні лежало кілька мідних монет.
— Сам заробив, обіцяли ще й три пуди хліба. Мати матерії набере. Спідницю пошиє, й мені на штани вистачить…
— Ходімо зі мною, — дядько міцно вхопив Василька за руку.
— Куди? — невдоволено схлипнув підпасич.
— Ходімо.
Дядько Грицько різко сіпнув на себе двері, низько нахилився над столом економа, наскрізь, пронизуючи його холодним поглядом:
— Скільки ти заплатив підлітку за все літо?
— Візьми полічи! — невдоволено кинув економ.
— Нічого там лічити!
— А ти що хотів, щоб я дитині платив, як дорослому? Що від нього — те і йому…
— Він працює разом зі мною. Не спить, збиває ноги, переймаючи коней, а ти йому — копійки, шкуро?
Василько помітив, як зблідло дядькове лице і швидко-швидко затріпотіли повіки над розширеними зіницями очей.
— Ну, ти! Козацького нагая закортіло?
— Ти мене нагаєм не лякай. Я сам з Кубані, то дивись — тобі миттю пельку закрию!
Панок переполошився, тремтливо засунув руку у верхню шухляду стола:
— Може, й помилився. Я теж людина жива… На ось, візьми… — Обережно відсунув подалі від себе гроші.
— І цього мало. Та що з тебе, здирнику, візьмеш, — зневажливо махнув правицею дядько Грицько.
На вулиці він на мить зупинився, порився в кишенях, дістав ще грошей і дав Васильку, щоб він, крім одежі, ще й чоботи купив, бо восени неодмінно слід йому йти до школи…
ЖОВТА ГЛИНА З ОКОПІВ І КІНЬ ВОРОНИЙ
Спогад за спогадом, а час іде, і шлях коротшає до міста. Ось уже й перша вулиця сусіднього села. Василько дійшов до криниці, яка правила за сільський центр, перетнув здичавілий цвинтар, знову ступив на польову стежку, так нікого й не зустрівши.
Аж раптом: попереду, обабіч дороги, зажовтіла свіжа глина. «Окопи, — зметикував Василько. — Чиї ж вони, денікінців чи наших?»
Якось відразу обважніли ноги, затремтіло в колінах. І вже йшов далі, боячись повернути голову хоча б трохи вбік. Коли минув ряди траншей, страх почав потроху вщухати.
«Чого боятись, нема чого боятись, — намагався заспокоїти себе Василько, — нема чого боятись».
— Стій! — зненацька різонуло по напружених нервах хлопчика. Гул від кінських копит враз накотився на Василька — і, як привиди, виросли перед нього вершники білокозачого роз'їзду.
— Куди, хлопче?
— До міста.
— Туди не можна, — заперечив наймолодший з-поміж козаків.
— То як же, дядечку? Там на мене чекають голодні мати з сестричкою. Я ж їм ось, — торкнувся рукою торбини, — трохи харчу наміняв… — І залився Василько слізьми.
— Облиш дитину, — розчулився літній козак з сивими пухнастими бровами, — хай іде собі…
— Ти що, Платоне, забув про наказ начальства нікого не випускати з села? Ми відпустимо — інші затримають. Ми ж — кордон!
— Та який воно тепер кордон? — посміхнувся старий денікінець. — Он поруч ліс — піди розберись, де там наші, де — червоні.
— Одведемо до штабу, — стояв на своєму молодик. — А там хай папи офіцери вирішують…
А що ти вдієш — похнюпившись, хлопчик потупцював за вершниками.
… У великій хаті, критій новою соломою, на лавці, що стояла уздовж стіни, сиділи офіцери. Перед ними на столі, застеленому скатертиною, стояли пляшки і всякі наїдки.
Підштовхнувши зляканого Василька до світла причільного вікна, молодий денікінець відрапортував:
— Ваше благородіє! Ось натрапили за селом. Ішов до міста.
Полковник Пальчевський, дожувавши котлету, поволі підвівся з-за столу, сердитим поглядом опалив застиглого служаку:
— Кого це ти, Воропаю, дурна твоя голово, мені привів? Язика червоного? До міста йде? Що ж він передасть: що білі наступають? То там, у Києві, це знають…
А потім звернувся до Василька:
— А тобі що — солдатського ременя закортіло? Вештаєшся між окопами… Ану покажи, що в торбині носиш?
Хлопчик, схлипуючи, поклав на припічок шматок жовтуватого сала, посипаного темною сіллю, і хотів діставати пшоно:
— Там, у місті, голодні мати й сестричка. Виміняв ось…
— Чимчикуй собі, поки не стемніло, — скривившись, перебив його Пальчевський.
— Давайте я все-таки допитаю його, — втрутився кремезний білявий офіцер.
Пальчевський у відповідь лише байдуже махнув. Всім присутнім давно відомо, що поручик Дзюба ніколи не знехтує нагодою зайвий раз вислужитися, і тому не звернули особливої уваги на його прохання.
Пропустивши вперед на ґанок Василька, поручик вийшов слідом, гукнув коноводу, щоб той привів двох коней, а коли вони були подані, скочив у сідло, показавши здивованому Василькові:
— Сідай на жеребця — й за мною!
Їхали мовчки. Минули село і чомусь, як примітив спостережливий Василько, звернули в бік міста, але вже іншою дорогою, значно коротшою. Незабаром доїхали до лісу, до якого не встиг дійти хлопчик, затриманий білогвардійцями.
— Пароль? — з придорожньої гущавини винирнули дві постаті в шинелях.
— Багнет! — відповів офіцер і, не зупиняючи коня, поскакав уперед. Потім, збочивши з дороги, поручик зупинив коня. Те ж саме зробив і юний вершник.
— Слухай, голубе, — врешті заговорив денікінець, — далі поїдеш сам. Можливо, й стрілятимуть, але ти мчи, там натрапиш на червоних. Передай усе, що тобі сповістив дядько Грицько…
— Не знаю ніякого дядька Грицька, — закліпав Василько повіками.
— Добре, що ти обережний. Але мені маєш довіряти. — Дзюба близько нахилився до Василька і тепло посміхнувся: — Якщо забув, що передати, то нагадаю. Бо то дуже важливо.
— Я все пам'ятаю, — довірливо прошепотів хлопчик. І зітхнув, відчувши полегшення.
