— Я знаю таку людину, — втрутився Сергєєв. — І вольовий, і чесний, і сто разів перевірений.
— То кажи — хто? — не витримав Артем.
— Особливе доручення, — неквапно продовжував Сергєєв, — може виконати Трохим Казимирович Устименко, комендант Деміївки.
— Тю! А хто ж його не знає? До речі, його хлопці вже виконували доручення ЧК. Чудово, Сергєєв, що ти згадав про нього. Негайно викликати! — підвівся з-за столу Денисенко…
Через півтори години в двері кабінету постукали:
— Комендант Деміївки прибув! — доповів Устименко.
Чекісти підвелися і потиснули руку Трохимові Казимировичу. Був він високий, сутулуватий. Одвертий прямий погляд блакитних очей. За високий ріст кочегара київських трамвайних майстерень у 1916 році «постригли» в І норманський гусарський полк. Та служив Устименко царю-батюшці» недовго. Під час лютневої революції 1917 року гусари обрали його до полкового комітету. Невдовзі він знову з'явився у трамвайному депо, де очолив робітничу дружину, а згодом — червоногвардійський загін революційної Деміївки.
Сергєєв поруч Устименка виглядав підлітком, і важко збоку здогадатись, що цих людей єднає міцна і давня дружба. Більшовик Сергій, як прозвали трамвайники слюсаря Сергєєва, тривалий час вів революційну пропаганду в майстернях. І в особі Устименка він знайшов щирого порадника й помічника.
— Здоров, здоров, старий! — зрадів Сергєєв другові. «Старому» недавно виповнилося двадцять чотири роки.
— Сідай, Трохиме, — сказав Денисенко. — Обійми, хлопці, облиште на потім. Гадаю, для цього трапиться більш доречна нагода, — Петро Іванович вказав на вільне місце за столом. — І слухай уважно: секрет відкриваємо. Треба негайно виконати надзвичайно важливе доручення. Йдеться про вивезення з міста банківського золотого запасу. Ми тут уже радились і вирішили доручити це завдання тобі. Відразу ж і зауважу: за скарбом уже полюють білі. А ворог, сам знаєш, підступний…
Денисенко замовк. Підійшов до Трохима Казимировича. Поклав руку комендантові на плече:
— Багато людей тобі на підмогу дати не можемо. Всі, хто здатний битися, там, — Петро Іванович кивнув на вікно, шибки якого тоненько дзвеніли від недалекої артилерійської канонади.
Комендант Деміївки випростався, рипнула шкірянка на тугих плечах:
— Дякую, товариші, за довір'я. Вже якось постараюсь вберегти добро. — І після паузи додав: — А що стосується бійців, то не турбуйтеся. Я візьму своїх деміївців. Коли вирушати, Петре Івановичу?
— Сьогодні, Трохиме. Іди здавай комендатуру та готуй конвой. Підводи — в губчека. Потурбуйся про одяг. Зараз місто покидають біженці. Скористайтесь цим. Вдень з вогнем вас у тому натовпі не віднайдеш. Безперечно, за умови найсуворішої пильності й обережності. По-перше, ніхто з бійців і гадки не повинен мати, що супроводжує валку з коштовностями. По-друге, всюди на шляхах, що ведуть на Чернігів, нишпорять численні банди і денікінські лазутчики. На деякий час ми їх зіб'ємо з пантелику. Спорядимо підставний ешелон. Але, спохопившись, а цього слід чекати, напевно почнуть розшукувати тебе…
— Через дві-три години я буду готовий у дорогу, — твердо запевнив Устименко.
— Добре! Тоді йди, Трохиме, ладнайся. Коли повністю збереш, дамо останні інструкції.
Устименко, грюкнувши дверима, зацокотів підковами по східцях. Невдовзі залишили кабінет Денисенка Груша і Сергєєв. На подвір'ї спішно готувався обоз на виїзд до вокзалу, де чекав підставний ешелон. Бійці вантажили на підводи величезні важкі сейфи з алебастровими двоголовими орлами.
— Чого доброго, нападуть денікінці на валку ще тут, у місті, поблизу вокзалу, — стривожився Артем.
— Ні, — упевнено відповів Петро Іванович, — не такі вже біляки дурні, щоб іти на зайвий ризик.
— А хто очолить цей парад? — запитав Артем.
— Поїде Райніс. Все буде так, як домовилися вранці.
— Але тепер ми однаковою мірою не маємо права довіряти ні Райнісу, ні Остапенкові, ні Кущу, — заперечив Груша.
— Якраз і скористаємося слушним моментом, — підморгнув Денисенко, — щоб перевірити Райніса. Коли сполошаться у Пальчевського, оволодівши тими каменюками, значить, Райніс поза підозрою…
— А як ми, Петре Івановичу, дізнаємося про той переполох?
— Дзюба сповістить…
Підійшов Райніс. Доповів: загін вирушає. Денисенко дістав з бокової кишені годинника.
— Гаразд, вагон уже стоїть на другій колії. Начальник станції його покаже. Півзагону поставите на вантажні роботи, а решта із зброєю напоготові охоронятиме всі підступи до залізниці. У вагоні прилаштуйте кулемет, візьміть якомога більше набоїв. У вас, здається, вже є конвойний досвід?
— Я вивозив цінні папери, архів і конфісковане золото з Харкова…
Райніс не помітив, як Артем перезирнувся з Денисенком.
— Тим ліпше, — сказав Петро Іванович, — лишається одна порада: нападуть денікінці — чиніть опір. Але не перестарайтесь. Почне ворог брати гору — тікайте…
Здивованими очима латиш глянув на голову губчека.
— Я вас прошу, бережіть себе і людей. Намагайтесь непомітно вийти з бою — і швиденько сюди ж. Щоб ніяких рукопашних! Так треба, товаришу Райніс, — додав він.
— Я виконаю наказ! — мовив латиш.
Денисенко і Груша міцно потиснули руку Райнісові. Через кілька хвилин потому, як розпрощалися з Райнісом, прибув комендант Деміївки. Важко було в ньому впізнати того хвацького Устименка, що кілька годин тому навідувався в губчека. Замість новенької шкірянки — сіра латана сорочка. Чуб неслухняно вибивався з-під кашкета з обірваним козирком. Холоші брезентових штанів жорстко шелестіли над стоптаними чобітьми.
— Якщо весь загін так обмундирований, то можна бути спокійним, — оглядаючи Трохима Казимировича, посміхнувся Денисенко. Голова губчека повів коменданта у двір сусіднього будинку. Там уже стояло п'ять підвід, на дні яких лежали вузькі дерев'яні ящики. Поверх них валялися телефонні апарати, папери, книги та інший мотлох.
— Ось, на всяк випадок, документи на евакуацію управління залізниці, — передав Денисенко коменданту папку, перев'язану білого стрічкою. Потім він показав шкіряний портфель, у якому були папери. — Прибудеш у Чернігів, здаси вантаж по опису в особливий відділ Всеукраїнського ЧК. А тепер познайом мене зі своїми хлопцями.
Деміївці, хто сидячи, а хто стоячи, перепочивали під каштанами в сусідньому провулку. Було їх чоловік вісімдесят. Метрів за двісті від них підганяли сідла на коней ще десятків зо два бійців.
— Це добре, що коней маєте, — похвалив Денисенко, — раптом у дорозі яка коняка захворіє чи під кулю потрапить — буде чим перепрягати. О, та я знайомих візників бачу, — Денисенко підійшов до худорлявого циганкуватого парубка з гарячими чорними очима, що верхи сидів на коні.
— Добрий день, Давиде, — привітався до вершника голова губчека. — Рятівничок мій, чом не завітаєш?
